— Кохання завжди вимагає жертв. Щоб побратися з Пабло, я покинула університет, батьків, друзів і Україну, — каже житомирянка 22-річна Ірина Сільвеструк.
У серпні вона побралася з аргентинцем Пабло, 34 роки. Переїхала жити до Буенос-Айреса.
— Батьків налякали 12 років різниці між нами. Але я її не відчуваю. З Пабло почуваюся щасливою, — розповідає Ірина скайпом. — Моя мама називає його Павлом. Він знає українську. Його баба з дідом виїхали в Аргентину в 1960-х. Там вже більше як півстоліття живе тітка моєї мами. Вона нас познайомила. Дала Пабло моє фото й електронну пошту. Він написав у червні торік. Я ще думала, що хтось із мене прикалується. Отримала лист. Пише, що самотній, особливо важко почувається зараз, коли почалася зима. Вже пізніше пояснив: коли в нас літо, в них — зима.
— У серпні торік я вперше полетіла в Аргентину, — продовжує Ірина. — Мала ночувати в тітки, але Пабло зняв для мене номер в готелі. Жила там два тижні. Коли мала летіти назад, він освідчився. Потім щодня говорили по скайпу. У нас із ними 6 годин різниці. Доброго ранку йому бажала, коли сама йшла на обід. В Україні весілля не гуляли, бо Пабло на півроку пішов у плавання. Він — моряк, закінчив морську академію. Як я буду стільки часу без нього, не уявляю.
Пабло холостякував до 34 років. Аргентинці серйозно ставляться до пошуку пари. Там не так легко розлучитися, як у нас. Розподіл майна і розлучення можуть затягнутися на п’ять років.
Весілля гуляли в ресторані готелю. Запросили 54 чоловік.
— З моєї сторони прилетіли тільки батьки і сестра, — розповідає Ірина. — За все платив Пабло. Там не заведено, щоб батьки давали гроші на весілля. Гостей кликали за два тижні. На запрошеннях писали, який подарунок хотіли б отримати. Крім нього, усі приносять квіти і пляшку вина. Обручками обмінялися під час заручин. Гостей запросили на восьму годину вечора. Були стейки на грилі, креветки й устриці. Разом із закускою подавали емпанади — пиріжки, які за формою нагадують наші чебуреки. Їх начиняють фаршем, горохом, кукурудзою, сиром. Із ресторану поїхали о четвертій ранку. Гості гуляли до шести. У них непристойно йти зі свята, доки молоді не поїхали.
— Мені тут нелегко. Мушу почати усе з нуля. Вчу іспанську мову, — говорить Ірина. — Хочу закінчити університет в Буенос-Айресі. В Україні я вчилася на юридичному. Високі зарплати тут мають програмісти, стоматологи, хірурги, юристи. Навіть бідні люблять у п’ятницю чи суботу вечеряти в ресторані. Хтось усе життя збирає на власний будинок, а дехто з покоління в покоління живе в бараку з дощок і ящиків.
— На роботу Пабло мене не пускає. Хоче, щоб я сиділа вдома і чекала на нього. Живемо в одному будинку з його батьками. Ми — на другому, а вони на першому поверсі. Аргентинці рідко селяться з батьками. Молода сім’я намагається з’їхати від батьків ще до весілля, — розповідає Ірина.
— Від українського громадянства я відмовлятися не хочу. Аргентинське можна отримати, якщо два роки проживу в Буенос-Айресі, — продовжує. — Чоловік мені грошей не шкодує. З його мамою і сестрою щотижня влаштовуємо шопінг. Але в них звичка вести список витрат. Підсумовують заробітки всіх членів родини і щодня записують — хто, скільки і на що витратив. У батька Пабло є своя меблева фабрика. Українців в Аргентині багато. Старше покоління зустрічається щонеділі в церкві. Багато наших мають ресторани, автомайстерні, готують напівфабрикати на продаж, займаються фермерством.
Джерело: Gazeta.ua
