Творити самій та об’єднувати навколо себе таких самих творчих людей, надихатися успіхами сина і підтримкою чоловіка, радіти кожному дню і дякувати ЗСУ за цю можливість, не зламатися і не здатися, щоб не говорили. Навіть коли здається, що щось не на часі, обов’язково потрібно зібратися з силами і продовжувати робити те, що ти вмієш найкраще і те, що незмінно любиш.
Це все про майстриню із Житомира Віру Чередніченко. Вже багато років вона створює вироби ручної роботи в різних техніках. Їх можна побачити на численних виставках і мистецьких ярмарках, замовити і придбати безпосередньо у майстрині чи у закладах «Місцева кава» і «Стометрівка».
Наразі виставила на продаж кілька своїх картин і панно, а половину від заробленого направить на потреби ЗСУ.
«24 лютого стало переломним в житті кожного з нас. Страх, нерозуміння того, що ж буде далі, неможливість повірити в те, що наші близькі родичі з росії можуть так просто від нас відмовитися. У той страшний день я вирішила, що творчість не на часі. І спрямувала свої сили та вміння на допомогу нашим захисникам, – згадує Віра. – Речі із гардеробу відповідних кольорів занесла у волонтерський штаб для плетіння маскувальних сіток. Сама теж долучилася до цього. З часом помітила, що виникла потреба в основах для цих сіток. Вивчила інформацію в інтернеті, переглянула відео, знайшла у шафах човники, які належать нашим з чоловіком татусям, взялася за плетіння. Не зупиняючись продовжую цю діяльність і донині. Незабаром досягну позначки у 100 метрів. Це саме власноруч сплетена основа, ширина якої переважно 4 метри. Часто в цьому мені допомагає чоловік».
До слова, саме коханий Віри свого часу допоміг їй повірити в себе, став надійною опорою. Супроводжував на заходах, допомагав презентувати вироби, аби більше людей могли дізнатися про талант його дружини. Його завзятість і наполегливість передалися майстрині.
«Творчість я люблю з дитинства. Вдячна мамі, яка, помітивши мої здібності, відвела мене на заняття гуртка. Я навчилися ліпленню з глини, петриківському розпису, пап’є маше та іншим технікам, які стали у пригоді в подальшому. Це був незабутній та дуже цікавий досвід, – продовжує Чередніченко. – Мої перші успіхи та досягнення були завдяки викладачці гуртка, яка сприяла тому, щоб я брала участь в багатьох обласних конкурсах, де здобувала призові місці. Ситуація кардинально змінилися після вступу в училище у Житомирі. Тут мені прямо заявили, що малювати я не вмію. В силу моєї юності та емоційної вразливості, це мало катастрофічні наслідки. Я почала втрачати віру в себе, сильно похитнулася впевненість у тому, що я роблю. Це все залишалося зі мною навіть після випуску, та я продовжувала шукати себе. Талант не заглушиш. На моєму життєвому шляху траплялися потрібні на той час люди, завдячуючи яким, я продовжувала творити. Зрозуміла, що треба у першу чергу дослухатися до себе і своїх бажань, а не до думок сторонніх. Тоді остаточно зрозуміла, що творчість – це те, що мені потрібно. Без неї життя просто не уявляю. У пошуках роботи змінила кілька професій, адже скрізь не було творчої складової. Намагалася паралельно творити, використовуючи кожну вільну хвилину. Так було аж поки не зустріла чоловіка, який дав мені змогу відчувати себе повністю реалізованою саме у творчості. Втім, усе змінила війна».
Якраз напередодні Вірі вдалося долучитися до впровадження чудового проєкту, завдяки якому місцеві майстри могли презентувати себе. У стінах арт-кафе «Стометрівка» облаштували постійно діючу стендову виставку виробів десятків майстрів – іграшки, прикраси, декор, сувенірна продукція, сумки, картини, вироби із дерева, тощо. Їх можна було оглянути і за бажанням придбати. До цього подібного у Житомирі взагалі не було.
Згодом частина з цього була передана через волонтерів захисникам на фронт у рамках ще однієї волонтерської ініціативи Чередніченко. Разом з майстрами вони почали робити спеціальні патріотичні обереги й сувеніри з національною символікою для військових на фронт – ляльки-мотанки, ангели, серця, свічки, брошки, стрічки, листівки, печиво, аби підтримати бойовий дух армійців. У той час до неї почали звертатися майстри, вироби яких були у «Стометрівці», з проханням так само долучити їх до передач воїнам і мешканцям деокупованих населених пунктів.
Учні із ЗОШ №30 підготували для оборонців малюнки і поетичну збірку, ілюстрації до якої створював син Віри. У тривожний період перших тижнів війни він повертав маму до реальності і власним прикладом надихав продовжувати творити. Майстриня зізнається, що хлопчик не менш творчий, подеколи їй самій хочеться повторити те, що робить він. Поряд з тим, як і всі українські діти, вразливий до наслідків війни. З вікна квартири йому доводилося бачити літаки і як горить після ворожого влучання нафтобаза у Житомирі, чув як падає авіабомба поблизу будинку бабусі. Аби відгородити сина від усього цього, зменшити негативний вплив, родина прийняла рішення переїхати за місто. А ще – раз і назавжди відмовитися від усього російського. Того, що вбиває і знищує.
«Настав час викорінити все російське з нашого життя, бо, на жать, ніхто вже не в змозі повернути втрачені життя чи відмінити всі ті страшні речі, які сталися на українській землі з 2014 року. Досі дивуюсь майстриням, які представляють виготовлену їх руками україночку, а на фоні грає російська пісня. До всього ще й з піною у рота захищають своє право розмовляти російською. Для мене такі люди як з іншої планети. Наче війна їх не стосується і не торкнулася, – продовжує житомирянка. – Завдяки нашим відважним ЗСУ життя не зупинилося і ми можемо насолоджуватися приємними моментами мирного життя у містах без війни. Постійно думаю, що роблю мало чи не достатньо для допомоги у збереженні життя наших хлопців і дівчат на фронті та наближення спільної перемоги. Задля цього творчі зусилля направляю в корисне русло. Виставила на продаж картини, роблю різну сувенірну продукцію, магніти, які передаю друзям за кордон, аби вони продавали їх і так само збирали кошти на армію. Ми з родиною, як і всі українці, слідкуємо за новинами, радіємо успіхам наших ЗСУ, сміємося з мемів про бойового гусака та милуємося і пишаємося псом Патроном. Так і з’являються мої в’язані іграшки. Українські символи і кольори також заполонили мою творчість. Її я переношу на магніти, сумки шопери, картини. Ще занадто рано святкувати, веселитися та голосно сміятися на усіляких заходах, бо війна триває. Люди досі гинуть щодня. Ми не повинні відступати хоч як би це нам не набридло. Маємо підтримувати захисників, свою країну. Хто як може. Робити грошові перекази, плести сітки, кікімори, нашоломники, допомагати руками, доправляти гуманітарні вантажі, щукати амуніцію та автомобілі на фронт. Це все дуже потрібно, щоб зберегти безцінні життя наших мужніх військових. Разом до перемоги».
Юлія Демусь
