Вже більше місяця житомирянин Віктор Конопліцький заново звикає до рідних стін і потроху вертається до нормального життя. Напередодні новорічних свят його та ще півторисотні українців звільнили із полону терористів на Сході країни.
У вересні рятувальник разом з колегами відправився допомагати військовим облаштовувати оборонні рубежі на території Донецької та Луганської областей. Через кілька днів потрапив під обстріл, отримав поранення і з поля бою його забирали вже терористи. Спочатку відправили на лікування у медичний заклад Донецька та приставили охорону, а потім перевели у підвал СБУ.
Камерою для полонених слугувало приміщення, де раніше зберігалися архівні документи, а полиці, які від них позвільняли, використовували як ліжка. На умови Віктор загалом не жаліється. Каже, що годували, нікого не били, пропонували попрацювати – в основному прибирання і за це давали сигарети.
У камері було радіо – прилад поремонтували і повісили самі полонені, але ніхто не намагався заборонити. Звідти дізнавалися про новини із передової. Кілька разів охоронці формували списки на звільнення, але щось постійно зривалося. У камері Віктора було 89 осіб, серед яких українські військові і місцеві мешканці, яких затримували за порушення якихось норм чи законів так званої ДНР. Декого відпускали згодом, а хтось залишався надовше.
Конопліцький у полоні пробув близько 4 місяців. Відзначає, що до нього з самого початку ставилися поблажливо, бо мав при собі документи, які засвідчували, що він рятувальник. Зброї у нього не було. З рідними зв’язатися не вдавалося дуже довго, але потім їм таки повідомили, що Віктор потрапив під обстріл і ймовірно в медичному закладі чи у полоні. Дружина й мати рятувальника почали поширювати інформацію про зникнення і врешті було встановлено, що він у підвалі СБУ.
«Є такий обов’язок – Батьківщину захищати. Я давав присягу ще 14 років тому і відтоді сумлінно виконую свою роботу. У 2008 році ми 8 місяців працювали у Новобогданівці, але тоді займалися розміновуванням і утилізацією снарядів. Подумати не міг, що через кілька років доведеться працювати під «вогнем» та ворожими кулями,- ділиться Віктор Конопліцький. – Скажу так: поки на Сході рятувальникам нема чого робити. Готовий їхати відбудовувати все, лагодити системи, але поки там війна – крім військових втручатися туди не варто нікому. Нас перед від’їздом забезпечили харчами на два місяці, все спакували і передали з собою. Коли я потрапив у полон, мій товариш не знав, де я і що зі мною. Дякую керівництву й колегам, що не забували про мою родину, підтримували.
Там я найбільше сумував за своїми малими. Охорона, де в основному були місцеві ополченці, передавала нам частину волонтерської допомоги. Були навіть солодощі і я дещо відклав для своїх синів. Після повернення сказав меншому, що це гостинці від зайчика, якого тато так довго шукав. Прапорщики не плачуть. І я не заплачу, поки звідти не повернеться останній солдат. Війну треба закінчувати мирним шляхом. Не треба цих жертв. Там не питають, хто ти і звідки, а дорікають «Чого прийшов на нашу землю». Таке чути дуже важко, тим більше, що ми стільки років були однією країною. Вірю, що все буде добре. Знаю, що інакше бути не може. Ви б бачили наших хлопців! Спілкувався з ними на фронті, а після повернення з кількома мобілізованими, які приїхали у відпустку. Це боги війни. Моя війна була кілька днів – встиг приїхати, викопати пару ровів, а потім обстріл, лікування і полон. Вони там стоять місяцями і не скаржаться. Те, що терористи хочуть, вони ніколи не отримають, поки на нашому боці такі хлопці».
Віктор розповідає, що у камері полонені багато спілкувалися про своє, згадували мирне життя і раділи хоча б тому, що вижили. Серед них був місцевий юнак, якого військові вчили табличку множення, читати. Щоденно знаходили собі якесь заняття. Влаштовували чергування й прибирання в камері.
Коли стало відомо, що готуються до обміну полоненими, кожен молився, аби почути своє прізвище. Конопліцький згадує, що просто сидів і чекав, коли назвуть його. Ніякого піднесення, переживання – лише спокій. Так само потім з камери вивели більше 50 осіб, а решта залишилися.
При обміні з кожної сторони полонених забирали партіями по 10 осіб. По завершенню лише стало відомо, що українська сторона отримала 148 осіб. Літаком їх доставили в Київ, де у сутінках всіх зустрічах президент Порошенко. Про його особистий візит звільнені хлопці дізналися лише перед висадкою і відреагували на цей жест по-різному. Хтось обіймався і тиснув руки, а для когось більш важливо було просто знову опинитися на мирній території поближче до рідного дому.
Вже через деякий час вдома зустрічали й Конопліцького. В родинному колі й тихо він провів усі новорічні свята.
«Прогулявся центром Житомира після повернення. Місто не змінилося, але я вже трохи від усього цього відвик, – додає рятувальник. – Там зрозумів, що жити треба одним днем. Не думаю про війну і намагаюся про неї не говорити. Якщо зациклюватися на цьому, то я ще надовго застрягну там, а я не хочу, бо треба далі жити, виховувати синів, дарувати їм свою лобов».
Юлія ДЕМУСЬ
Довідково
Голова ДСНС України Сергій Бочковський нагородив нагрудним знаком Віктора Сергійовича Конопліцького – водія-екскаваторника інженерного відділення аварійно-рятувальної частини Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Управління ДСНС України у Житомирській області, прапорщика служби цивільного захисту.
Цю відзнаку «Знак Пошани» рятувальник отримав за сумлінне і бездоганне виконання службових обов’язків, професійні, сміливі та рішучі дії під час ліквідації надзвичайних ситуацій в районі проведення антитерористичної операції, проявлені при цьому мужність і героїзм вже після звільнення з полону
Відзначимо, що в 2008 році Конопліцький був нагороджений відзнакою МНС України «За відвагу в надзвичайній ситуації» II ступеня за участь у ліквідації наслідків надзвичайної ситуації на території 275 артилерійської бази ракетних боєприпасів. Тоді ж співробітник ДСНС отримав відомчу відзнаку «За розмінування» II ступеня.
Свою відданість справі, мужність та витримку він проявив і у 2013 році під час сильного снігопаду. Протягом трьох діб, майже безперервно, рятувальник, вміло керуючи спеціальним автомобілем КРАЗ – 255, визволяв зі снігової пастки більше 30 великогабаритних автомобілів, що дало змогу не лише уникнути великих заторів на засніжених дорогах, але і врятувати життя водіїв, які опинилися в полоні негоди.
Тому за особисту мужність, самовідданість, високий професіоналізм під час ліквідації наслідків стихійного лиха, Віктор Конопліцький був нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.
