«Всі мрії зруйнував 2014 рік», – вдова загиблого військового Сергія Свища

Старший лейтинант Сергій Свищ був  командиром роти 54-го окремого гвардійського розвідувального батальйону.

Свого часу Сергій закінчив Академію сухопутних військ імені Сагайдачного та став кадровим військовим. За професійні здобутки та відмінну військову службу його, не дивлячись на вік,  призначили командиром роти. Він став наймолодшим командиром роти 54-му ОРБ у Новоград-Волинському Житомирської області.

Таким молодим Свищ відправився і на війну, а наприкінці січня 2015 року загинув  поблизу села Санжарівка (Донецька область) в районі Дебальцеве ( висота 307,5, опорний пункт Валєра»). Через постійні обстріли його тіло ще тиждень не могли забрати із поля бою.

В 24-річного Олександра залишився маленький син і дружина, яка також пішла служити.

У квітні 2016 року родна загиблого героя отримала квартиру в Новограді-Волинському, а дружині передали нагороду Сергія – орден Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Волонтери проекту «Якби не війна» на своїй сторінці у соцмережі опублікували історію ще одного українського захисника, загиблого учасника АТО – Сергія Свища.

Майбутній офіцер, вірний друг, чудовий син. Сергій за своє таке коротке життя встиг стати і коханим чоловіком і люблячим батьком. А хлопці по службі його надзвичайно поважали, він за кожного свого стояв до останнього! Справжній офіцер!

Іра Свищ, дружина Героя розповідає: «Познайомились ми влітку 2011 року на Дні народжені друга. Так сталось, що у мене і у нього тоді була відпустка. В той же вечір він провів мене додому. Ми сиділи розмовляли аж до 4-ї ранку і в той же вечір у нас був перший поцілунок.

Коли ми переписувались у соцмережах, я завжди писала «Привіт, сонечко!», на що у відповідь прочитала: «Ти всіх сонечком називаєш?». Здивувавшись, я запитала: «А що у цьому поганого?» і його відповідь, мені назавжди вона лишились у пам’яті, у моєму серці, адже він сказав такі слова: «Сонце одне на небі, так і має бути у житті». Так і з тих пір я перестала називати всіх «сонечком» окрім нього!

Коли ж у нас закінчилась відпустка (а закінчилась вона одночасно), я поїхала на роботу, Сергій — у Львів. Через тиждень, на вихідні я поїхала до нього і так майже кожні вихідні їздила, адже на той час він навчався на четвертому курсі.

31 березня Сергій зробив мені пропозицію «руки і серця» на Високому замку що у Львові.

В травні 2012 року після закінчення Академії Сергій був направлений на проходження служби в Новоград-Волинський, Житомирської обл. в 54-й окремий гвардійський Прутсько-Померанський орденів Олександра Невського, Богдана Хмельницького та Михайла Кутузова 3-го ступенів розвідувального батальйону — командиром взводу. — продовжує Іра.

8-го червня — ми розписались. У новому місті Сергій був спочатку сам — шукав квартиру. В серпні ми вже жили разом.

16-го вересня 2012 року — ми обвінчались у себе на Волині, а вже через два дні, коли ми повернулись у Новоград-Волинський, я сповістила радісну новину, що він стане татом.»

26 травня 2013 року у нас народився синочок — Артем. Сергій любив свого сина, завжди брав участь у виховані, намагався ні в чому йому не відмовляти. – Іра не приховує, що пишається чоловіком. – На роботі намагався не затримуватись, навіть товариші по службі казали, що він часто говорив про сім’ю, хвалився фотографіями які я йому відсилала. Через рік, за професійні здобутки та відмінну військову службу, його, не дивлячись на вік, призначили командиром 2-ї розвідувальної роти. Він став наймолодшим командиром роти у 54-му ОРБ.

Мріяв мати свій дім, відпочити у Карпатах, на морі відпочити зі своєю сім’єю. Та, нажаль, усі мрії зруйнував 2014 рік, коли оголосили «тривогу».

У АТО Сергій був не з самого початку. Перші місяці він лишався в частині. Пам’ятаю, як він говорив що хоче до своїх хлопців. Звичайно, ми, як і всі рідні інших хлопців, говорили щоб не їхав — та він нас не послухав.

У серпні 2014 року — він все ж таки поїхав у АТО в Донецьку область. Звичайно, як і кожна сім’я — ми всі хвилювались, молились, дзвонили.

У жовтні перший раз з АТО був у короткотерміновій відпустці. Сам Сергій про війну нічого не розповідав, а вдома ніхто й не допитувався (тому що, не хотілось нагадувати про пережите ним там). Хотілось відволікти його домашнім теплом від неприємних думок. Потім Сергій знов поїхав у зону АТО.

25 січня 2015 року. Останній дзвінок, останні його слова: «Я НА ВИЇЗДІ» (це було в 11год.50хв.).

Бій…тишина в телефоні… ніхто не бере слухавки… 
26 січня 2015 року – тишина… До кого б не дзвонили — не відповідали, не відповідали і на смс…27 січня 2015 року… дзвінок в двері… товариші по службі… істерика… сльози… нашатир… заспокійливі…

Побратими розповідали, що в цей день, 25.01.2015 року, Сергій приїхав на висоту 307,5 опорний пункт «Валєра» для заміни особового складу, але зробити ротацію не встигли. Почався обстріл. Сергій прийняв рішення разом із особовим складом взводного опорного пункту дати бій противнику та не допустити прориву ворога в тил розташування.

Спочатку їх крили артилерією та мінометами, а потім бойовики почали танковий штурм. Одному з танків Т-72 вдалося прорватися на опорний пункт і проїхатись по окопу, де був Сергій, там його й підбили…Окоп був неглибоким, через кам’янисту породу. Кілька днів тіло Сергія не могли дістати з під гусені ворожого Т-72, тому що йшли постійно обстріли.

Це був страшний бій, який потім прозвали як «Сталінград під Санжарівкою».

7 лютого 2015 року, мама Сергія поїхала на упізнання тіла. Командування надало транспорт для привезення тіла з Дніпра.

9 лютого 2015 року поховали Сергія у рідному місті Устилуг, де народився і зростав.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Стати професійним кухарем і одягнути блакитний берет – це його мрії», – вдова загиблого Черниша.