У Збройних Силах України служать люди, яких війна змінила назавжди. Вони пройшли фронт, втрати, лікування й реабілітації — але повернулися у стрій. Не з примусу. А тому, що так говорить їхній характер, їхнє виховання, їхнє розуміння обов’язку.
Одним із таких військових є офіцер Андрій Марчук — людина, для якої служба перестала бути просто професією. Це частина його життя, ідентичність, його внутрішня міра честі.
Сьогодні Андрій служить у Бердичівському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Там, де дехто досі уявляє «кабінетних працівників», служать такі, як він: військові з бойовим досвідом, зі шрамами війни, зі щирими історіями, які неможливо забути.
24 лютого його не заскочило зненацька
«У перші години вторгнення я вже був із побратимами. Ми виїжджали на Київ, бачили підірвані мости, перші втрати… Це було так швидко, що ти навіть не встигаєш боятися. Ти просто робиш те, що маєш робити», — згадує Андрій.
Родині він нічого не сказав. «Не хотів, щоб переживали. Я сам мусив залишатися зібраним». І це — про нього. Про людину, яка не говорить зайвого, а робить потрібне.
Вибух під Куп’янськом
Восени 2022 року під Куп’янськом службовий автомобіль Андрія наїхав на протитанкову міну.
«Вибух. Звук, який ні з чим не сплутаєш. Темрява. А потім — усвідомлення: я втратив ногу», — каже він спокійно, наче про щось звичайне.
Далі були операції, довгі тижні в палатах, боротьба не лише з болем, а й із самим собою.
«Перші кроки на протезі — це боротьба не з тілом. Це боротьба з думками. Але я знав, що повернуся до служби».
Біонічна нога й дитяча фраза, яка змусила усміхнутися
Під час реабілітації за кордоном Андрію встановили сучасний біонічний протез. Електроніка реагує на рухи, допомагає ходити природніше. Але навіть найкраща техніка не знімає труднощів, які переживає людина з протезом.
Бракує пандусів. Десь вузькі двері. Десь — надмірні погляди.
Але є і світлі моменти.
«Якось на вокзалі маленька дитина показала на мене й вигукнула: “Мамо, дивись — робот-нога іде!” Я тоді тільки посміхнувся. Діти бачать світ чесно, без фільтрів».
Повернення у стрій
Після реабілітації він не просто повернувся додому — він повернувся до служби.
Сьогодні його завдання — працювати з військовозобов’язаними, пояснювати правила мобілізації, розповідати, які навчання чекають кожного, чому ніхто не їде на передову без підготовки.
«Я знаю, що кажу. Я бачив війну зблизька. І хочу, щоб люди розуміли: армія — це не хаос, а система. І в цій системі кожен має свою роль».
Про вагання і ухилення від мобілізації
Андрій не кричить і не засуджує. Він говорить тихо, але його слова важать багато:
«Я не дорікаю тим, хто вагається. Це людське. Але я завжди ставлю одне питання: коли ваша дитина спитає, де ви були, коли країні потрібні були її люди, що ви скажете? Мобілізація потрібна, як ніколи. Кожен з нас потрібен на фронті: водій, кухарь, вантажник, вчитель. Ми маємо бути оним цілим. Тільки так окупант впаде. Тому навіть з протезом я тут».
Що тримало його після поранення
«Мене витягнули близькі, побратими і спорт. Найважче — не фізичний біль, а те, що в тебе в голові. Тим, хто зараз проходить через поранення чи реабілітацію, я кажу: не здавайтеся. Говоріть із тими, хто був поруч у найважчі моменти. Рухайтесь уперед — крок за кроком».
Це історія про те, що обов’язок не закінчується травмою
Андрій Марчук пройшов фронт, протезування, реабілітацію — і повернувся до служби.
Не тому, що так треба, а тому, що інакше він не може. Він стоїть за Україну!
Джерело: Житомирський обласний ТЦК та СП
