Друзі, ми підготували для вас інтерв’ю з військовослужбовицею Національної гвардії України Вікторією Глимбоцькою. Вікторія – мама двох синів-підлітків, яка перебуває на службі в якості діловода в одному з підрозділів НГУ. Ми поговорили з нею про службу, про важливість її спеціальності у війську, про поняття “жінка під час війни” та багато іншого. Раді представити вам текстову версію нашої бесіди нижче у матеріалі.
Для зручності, у тексті ми позначили інтерв’юєра літерою Ж (журналіст), а пані Вікторію абревіатурою ВГ (Вікторія Глимбоцька).
Ж: Пані Вікторіє, по-перше, розкажіть, будь ласка, трошки про себе. На якій посаді ви перебуваєте і як потрапили на службу до Нацгвардії?
ВГ: В цивільному житті я лаборант, медичний, працювала в медицині. Потім змінила роботу, теж була лаборантом, але вже в харчовій промисловості. Як потрапила на службу? Давно хотіла стати військовою, думала дуже довго. Були спроби потрапити в ЗСУ. А тут з’явилася вакансія, і я сюди прийшла.
Ж: В якому році ви потрапили на службу?
ВГ: У 2024-му.
Ж: Як виникло рішення піти на службу?
ВГ: Я давно просто мріяла про це, я до цієї мети йшла. Давно моніторила вакансії, які є в ЗСУ, в НГУ. У цю військову частину зверталася кілька разів, але були відмови, тому що не було вакансій. А коли з’явилася вакансія, то я прийшла сюди на роботу.
Ж: Яким чином вдалося потрапили на свою посаду? Чи відбирали вас за певними характеристиками?
ВГ: Тут була вакансія “діловод продовольчої служби”, і я на неї пішла.
Ж: Ви маєте двох дітей. Як вам вдається поєднувати службу і материнство?
ВГ: Дуже просто. Все налагоджено з дітьми. Мені допомагає старший син, якому майже 16 років. Він допомагає вирішувати якісь домашні проблеми, з меншим сином. І так я встигаю все. Ми постійно “на телефоні”, на зв’язку. Якщо щось трапляється, чи щось потрібно, він мені дзвонить, я – йому, і все добре.
Ж: Тобто, можна сказати, що у вашій сім’ї панує командний підхід?
ВГ: Так, саме так. Ми звикли підтримувати одне одного. Старший син дуже відповідальний, він чудово розуміє, що моя робота важлива, і допомагає мені з молодшим. Це дає мені можливість спокійно виконувати свої службові обов’язки, знаючи, що вдома все під контролем. Звісно, бувають моменти, коли складно, коли хочеться більше часу проводити з дітьми. Але ми знайшли свій баланс, і головне – це постійний зв’язок та взаємна підтримка.
Ж: Як з вашої точки зору на сьогодні виглядає ситуація в українській армії? Що подобається, що не подобається? Що хотілося б змінити?
ВГ: Це складне питання. Хочеться миру. В армії завжди щось подобається, а щось ні. Що змінити хотілося б? Трошки зменшити кількість паперової тяганини. Все взаємно. Якщо мені невчасно дані подають, то і я невчасно їх подаю. Потім стається так, що цей ланцюжок розривається – і все інше теж відбувається невчасно. Солдати будуть голодні. А голодний солдат – не добрий він злий (сміється).
Ж: Як ви ставитеся до того, що військовослужбовців, які працюють у тилу, часто недооцінюють? Чому це несправедливо?
ВГ: Це несправедливо тому, що часто чуєш у свою сторону, мовляв: “Підписав контракт, тут отримуєш гроші…”. Люди просто думають, шо ми тут отримуємо дуже велику зарплатню. Це моя думка. На цьому фон, можливо, такий конфлікт і виникає в суспільстві. Ну ми ж не отримуємо по 100 тисяч гривень. Їх отримують ті солдати, які цього заслуговують, бо вони там ризикують своїм життям. Є думка, що якщо ти в тилу, то просто отримуєш зарплату й нічого не робиш. Коли йдеш у військовій формі, я особисто якось йшла увечері та чула вслід: “Чого ти тут сидиш? Чого ти тут, в тилу?”, в такому плані. Але вибачте, якщо ми тут “в тилу” не будемо сидіти – не буде нормальної логістки для передової. Воно взаємопов’язане між собою.
Ж: Час від часу можна почути чутки і розмови про певну “особливу увагу” до жінок у війську. З вашої точки зору, наскільки насправді в армії зберігається субординація серед військовослужбовців-чоловіків та жінок?
ВГ: Якщо говорити особисто про те місце, де перебуваю я, то там зберігаються усі субординації. Я не скажу, що існує якась особлива увага. Загалом, завжди у чоловіків до жінок не таке ж як до іншого чоловіка (сміється). Але щоб воно сильно якось вирізнялось (прим. у нашому підрозділі), я б так не сказала. У нас воно якось на одному рівні, справедливо. Якщо всі одягають броню, то і жінка її теж одягає, до прикладу. БЗВП я пройшла, і все добре, жива-здорова. Нема такого що: “Ой, ну це жіночка, вона нічого робити не буде”. Я гарно розуміла куди я йду, що від мене вимагається. І я стараюсь все виконувати на гарному рівні.
Ж: До речі, чи не було до вас упередженого ставлення від чоловіків під час проходження базової військової підготовки?
ВГ: Ні, особливого упередженого ставлення не було. Усі розуміли, що якщо я прийшла на службу, то знала, на що йду. Не було ніяких поблажок чи знижок за те, що я жінка. Якщо треба виконати певну вправу чи пройти випробування – я це робила на рівні з усіма.
Було важко, звісно, особливо на початку. Але якщо ти показуєш, що готова працювати нарівні, що не шукаєш легших шляхів, то й ставлення відповідне. Колектив сприймає тебе як рівну. Повага у війську здобувається не тим, хто ти за статтю, а тим, як ти виконуєш свої обов’язки.
Ж: Як та коли ви зрозуміли, що ваше рішення піти на службу є вірним?
ВГ: Не знаю як це пояснити. Все спрацювало якось більш інтуїтивно. З дітьми я постійно на зв’язку, я знаю, що вони в безпеці. Якщо я відчуваю, що щось не так, я завжди дзвоню своїм батькам, вони мене підтримають. Спочатку звісно мою службу не дуже, але зараз вони заспокоїлись. З дітьми вони теж мені допомагають.
Ж: Чи був переломний момент, коли ви твердо вирішили піти на службу?
ВГ: Напевно я просто йшла до своєї мети. Настільки я її прагнула. Хотіла більш відповідальної роботи. Зрозуміла, що коли випадає такий шанс, то точно треба йти, бо іншої можливості вже не буде.
Ж: Як діти відреагували на ваше рішення долучитись до проходження військової служби?
ВГ: Якщо чесно, діти були трошки шоковані. Але вони мене зрозуміли, тому що знали, що я хочу бути військовою. Спочатку вони говорили: “Мамо, ти ж будеш далеко від нас”. У них було бажання, щоб я їх не полишала. Але зараз вони мене підтримують, розуміють. Вони самостійно можуть вечерю приготувати. Я можу тільки прийти, повечеряти, запитати у них про справи, про проведений день у школі, перевірити уроки. Іноді, коли вони щось не встигли зробити вдома, то можу зробити сама.
Ж: Що для вас є найскладнішим як для жінки, матері та військової?
ВГ: Постійно переживаю за дітей. Вони йдуть до школи, а ти через постійні повітряні тривоги думаєш, “чи побігли вони у бомбосховище, а чи встигли вони?”, “чи встиг учитель їх зібрати?”, по-різному. Моє слабке місце – це діти.
Ж: Що вас мотивує все ж продовжувати службу, що дає додаткових сил?
ВГ: Знову ж таки – діти, їхнє майбутнє. Для того, щоб вони жили у нормальному суспільстві, ми повинні його також якось будувати, щось для цього робити. Якщо його не буде (прим. нормального суспільства) – наші діти також будуть в занепаді.
Ж: Яку пораду ви могли б дати іншим жінка-військовослужбовицям, які, можливо, також мають дітей? Як впоратись із усіма подібними навантаженнями?
ВГ: Просто потрібно бути вольовою, сильною і “тримати себе в руках”. Все буде добре!
