Дмитро Федорович Присяжнюк із Денишів працювати почав з семи років. З того часу не відпочивав більше, ніж три тижні.
Все життя в полі, на підприємстві, а зараз онуків виховує і шкодує лише, що так й не зміг зустрітися ще раз зі своїм першим коханням.
«Ой, я так заскучив за дівчатами. Проходьте, – зустрічаєДмитро Федорович гостей з району, які приїхали його вітати із 90-річчям. – Я вам пісню заспіваю. Це про моє життя. У мене дружина померла 7 років тому. Живу з сином. Маю двох хлопців».
Не чекаючи вітальних слів і подарунків, старенький починає співати. Під кінець пісні втирає сльози й одразу починає розповідати різні епізоди з життя. Про все уже давно написав на кількох листках паперу і тримає біля себе, але при нагоді любить поспілкуватися з людьми. Багато жартує, встигає роздавати завдання сину та онуці. Трохи стомившись просить дозволу присісти і каже, що так почуває себе як в гостях.
«Дай Боже прожити першу сотню, а там вже скільки дасть, – говорить про свій вік ювіляр. – Я в молодості як вільний сокол був, хоч і багато працював. З дитинства працював з батьком в полі, потім пас в колгоспі овець, свиней, кіз, корів. В школу влітку не ходив, а тільки зимою. Уроки по вечорах робив. Потім возив камінь на будівництво військового аеродрому. Під час війни працював у військовій частині, мав поранення і побував у Німеччині. За життя встиг бригадиром попрацювати, агрономом, інжером. Багато пережив й побачив. Але забери в мене ці палиці, не дивився б на роки і ще кілометрів пару пройшов би, щоб зустрітися з першим коханям. Правда, пізно вже. Пізно зустрічатися».
Дмитро Федорович пояснює, що свою дружину любив, але давня історія не залишає його на старості і змушує відчувати у тому свою вину.
З цими словами дідусь береться проводжати гостей. З паличкою йде до воріт і аж на вулицю. Кидає на останок кілька жартів про любов до дівчат і запрошує наступного року приїздити на його свято.
Юлія ДЕМУСЬ
