Home Місто Анатолій Левкович на згадку про Чорнобиль зберігає дозиметр та перепустку «Всюди»

Анатолій Левкович на згадку про Чорнобиль зберігає дозиметр та перепустку «Всюди»

Полковник у відставці Анатолій Левкович був серед перших, хто організовував інженерні роботи в зоні аварії на ЧАЕС

Сигнал тривоги, за яким 4 травня 1986 року штаб армії підняв особовий склад 1591-го окремого дорожньо-мостового батальйону армійського підпорядкування, нікого не здивував. Звичайною була навіть команда розгорнути на базі батальйону 136-й інженерний полк у Новоград-Волинському гарнізоні.

На той час підполковник Анатолій Левкович був начальником інженерної служби 30-ї танкової дивізії, яка теж дислокувалася в цьому місті.

— Мене викликали в штаб армії і наказали допомагати в розгортанні полку та вирішувати всі проблемні питання, — пригадує Анатолій Іванович.

Розгортання відбувалося стрімко, адже «навчальні тривоги» тут проводили регулярно. Деяких приписників командування навіть знало в обличчя та за прізвищами. Поступово з батальйонного штату в 460 осіб до кінця дня розгорнули полк до 1280 «штиків», яких зарахували до двох інженерно-шляхових і двох мостобудівних батальйонів. Паралельно з прийомом приписників у навчальному центрі обладнали наметове містечко. Знімалась зі зберігання та розконсервовувалась інженерна техніка. До інженерного полку надходила техніка з народного господарства, роботи не припинялись навіть вночі.

— Вранці надійшла команда: всю гусеничну техніку завантажити на залізничні платформи, — розповідає Левкович. — Колісна ж мала здійснити марш. Ані командир батальйону майор Іванько Олександр Іванович, ані я, куратор цього «навчання», не знали кінцевого пункту призначення.

Надвечір наступного дня зі штабу армії повідомили, що передислокація особового складу та техніки буде здійснюватись до станції Вільча, що за 50 кілометрів від Чорнобиля. Здивувала вимога керівництва відправити до пункту призначення навіть інженерні автомобілі, які потребували ремонту. «Відновленням техніки займатимемося в польовому таборі», — пояснило командування.

— Лише 8 травня нам повідомили про аварію на Чорнобильській АЕС, — продовжує розповідь Анатолій Іванович. — Про реальні масштаби катастрофи ніхто ще достеменно не знав.

На першому етапі військовим інженерам доводилося разом із хіміками проводити дезактивацію, ретельну розвідку місцевості та допомагати евакуйовувати місцеве населення. Згодом з’ясувалося, що базовий табір інженерного полку біля станції Вільча знаходиться в зоні обов’язкового відселення і особовий склад терміново перемістили в район населених пунктів Мусійки та Старі Соколи Іванківського району.

Коли всі організаційні питання щодо розгортання 136-го інженерного полку, налагодження робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС були вирішені, Анатолій Левкович повернувся до Новограда-Волинського. Але вже наступного дня його викликали до штабу ПрикВО і наказали очолити інженерний полк, розгортання якого він курирував.

— 22 травня я прийняв командування полком, — пригадує Анатолій Іванович.

За словами Анатолія Левковича, в перші дні після аварії інженерна техніка (здебільшого інженерні машини розгороджування (ІМР-2), бульдозери на артилерійській тязі (БАТ-М) працювала фактично без зупинки. Створена на початку 80-х років на базі танка Т-72 машина розгороджування була пристосована для виконання завдань в умовах радіаційного та хімічного забруднення.

— ІМРи активно використовувалися нами під час робіт біля зруйнованого четвертого енергоблоку, — розповідає Левкович. — Машина була незамінною завдяки її високій прохідності, наявності кранового, бульдозерного обладнання та протирадіаційного захисту. З її допомогою також вантажили на самоскиди зруйновані металеві конструкції, бетонні уламки та інше опромінене сміття.

Крім розбирання завалів біля реактору підлеглі Анатолія Левковича облаштовували майданчики для дезактивації техніки, прокладали під’їздні та об’їздні шляхи з використанням сухого асфальту, наводили переправу через канал, завантажували в мішки глину, яку потім вертолітники скидали на реактор. Працювали й на даху реактора, де техніку було неможливо задіяти. Така вкрай небезпечна робота обмежувалась лише п’ятьма хвилинами.

— Спочатку бракувало дозиметрів, — розповідає Анатолій Іванович. — Скажімо, траплялося, що група працюючих військових мала лише один дозиметричний прилад на всіх. А кількість отриманої солдатом дози випромінювання часто-густо визначалася його командиром.

Доводилось командиру полку й гасити невдоволення приписників. Річ у тому, що на початку травня вони отримали з військкоматів повістку на збори на 25 діб, а не на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. По закінченні терміну «зборів» вони справедливо вимагали повернення додому або офіційного їхнього продовження. Згодом на державному рівні було прийнято рішення щодо терміну перебування в зоні забруднення: 2,5 місяця або до отримання 25 рентгенів.

За словами Левковича, деякі приписники вдавались до хитрощів. Аби якнайшвидше «завантажити» свій дозиметр 25-ма рентгенами, залишали його по закінченні робіт у зоні забруднення. Це були поодинокі випадки, але таке траплялося. Контролюючі органи швидко виводили таких спритників на чисту воду.

— У переважній більшості солдати і офіцери полку виявили залізну волю і високу відповідальність під час виконання ризикованого для власного здоров’я завдання, — підсумовує нашу розмову Анатолій Левкович. — Розуміючи, яка небезпека очікує кожного, хто працює біля четвертого блоку, я віддавав перевагу добровольцям. І, повірте, не було жодного випадку, щоб хтось відмовився від виконання робіт на найнебезпечніших ділянках.

У жовтні Анатолій Левкович разом з особовим складом полку дочекався підняття прапора над спорудженим саркофагом, а в листопаді залишив зону ЧАЕС.

— Що отримав з нагород? — перепитує Анатолій Іванович. — Купу подяк, грамот та 26,6 рентгена… Навіть подавали на нагородження орденом Червоної Зірки. Але чиновники в Москві вирішили, що то для мене забагато, і нагородили «За службу Родине в Вооруженных Силах».

Та дорожчою за будь-які нагороди відставний полковник вважає свою причетність до першого загону ліквідаторів наслідків техногенного лиха.

На згадку про Чорнобильську трагедію Анатолій Левкович до сьогодні зберігає свій дозиметр, перепустку «Всюди» та припис на відрядження…

Олександр ТЕРЕВЕРКО