Що людей змушує виходити на вулицю з протягнутою рукою? – мабуть чи не кожен з нас хоч раз в житті задумувався над цим, дивлячись на тих, хто на вулицях міста просять гроші. В Бердичеві, як і скрізь по Україні, дуже різний контингент прохачів: від тих для кого це прибутковий бізнес, і до тих для кого це дійсно єдиний шанс вижити і допомогти своїй родині. Вони на перший погляд всі однакові, але історії, що штовхнули їх на вулицю з простягнутою рукою, абсолютно різні.
Про це пише РІО Бердичів.
Пригадується, взимку цього року біля входу в Центральний міський ринок,одного суботнього ранку, стояв молодий парубок, чисто вдягнутий, але з синцями на обличчі, він просив у перехожих гроші на квиток додому, бо в нашому гостинному місті його пограбували і забрали телефон та гаманець. Хочеться вірити, що він таки живий і здоровий повернувся назад, що наші люди ще не настільки збайдужіли до чужого горя.
Адже серед тих, хто просить в Бердичеві милостиню є люди, яких підштовхнуло на це вкрай важке матеріальне становище і бажання допомогти родині. Велична споруда Свято-Миколаївського собору в центрі міста притягує до себе не лише вірян, а й тих, хто сподівається, на те, відвідувачі храму подадуть їм милостиню, як сказано у Біблії. Біля воріт собору, де зазвичай збираються прохачі, в один з будніх днів, сиділа самотня і сумна, як осіннє небо, бабуся, її часто можна побачити на цьому ж таки місці за будь якої погоди.
В чистому, але поношеному одязі, вона не причитає і не голосить, а просто тихенько сидить з пластмасовою скляночкою в руках, куди зрідка кидають дріб’язок перехожі. Задавшись питанням, що ж штовхає таких от бабусь на вулицю, нам вдалось з нею поспілкуватись.
Старенькій, яка представилась, як Валентина Петрівна, вже майже 90 років і за її словами вийти на вулицю просити її підштовхнуло бажання поставити на ноги 10-річну правнучку. Бо за свою мізерну пенсію вона не може її прогодувати, тож і доводиться виходити з простягнутою рукою.
В середньому за день вдається зібрати близько 10-15 гривень, цього вистачає, щоб купити дещо з їжі. Як вдалось зрозуміти з її розповіді, вона взялась за виховання правнучки тому, що її батьки не можуть дати дитині те, що їй потрібно, натомість займаючись влаштуванням особистого життя.
Бабуся ледь не сльозами на очах згадує, як зо два роки тому вона з своєю правнучкою опинилась в Бердичеві. За її словами донька не помирилась з невісткою і вони змушені були переїхати з Житомира сюди і на заощаджені гроші, які збирали більше десяти років, придбали кімнату в одному з гуртожитків, де й проживають і нині.
«Я мушу просити, бо мені дитину шкода. Я її дуже люблю, я свою правнучку доглядала від народження. Хочу, щоб вона не нуждалась, не була голодною і роздягненою, от я й сижу тут, поки не настали холоди»,- розповідає Валентина Петрівна.
Все своє життя жінка, як вона висловилась, працювала на простій роботі – прибиральницею та в гардеробі і не заслужила нічого в своєму житті крім мінімальної пенсії, якої й самій на життя після сплати комунальних послуг, не вистачає, а щоб прогодувати себе і правнучку виходить на вулиці просити.
