Home Місто Брати Ламбурські займались волонтерством, а потім призвалися до 30-ї бригади

Брати Ламбурські займались волонтерством, а потім призвалися до 30-ї бригади

151

Запеклий бій під Дебальцевим 12 лютого 2015 року залишиться в пам’яті Олександра та Тараса Ламбурських на все життя

Коли на початку лютого бойовики зайняли Логвинове, невеликий населений пункт на трасі Дебальцеве-Артемівськ, це створило загрозу оперативного оточення угруповання, що обороняло Дебальцеве. На зачистку села командування направило 4-ту механізовану роту 30-ї бригади та підрозділ батальйону «Донбас». Серед тих, хто 12 лютого йшли зупиняти ворога, були брати Ламбурські, 42-річний Олександр та 39-річний Тарас.

— З початком війни ми займались волонтерством, допомагали армії. Потім призвалися до 30-ї бригади, — згадує Олександр. — Бойове хрещення пройшли біля населеного пункту Круглик на Луганщині. Як тільки розпочався обстріл, перша думка була про брата, кинувся його шукати в окопах, але все закінчилося добре, Тарас знаходився в бліндажі. Далі були бої від луганського аеропорту до Щастя. Після виведення з зони АТО підрозділ направили на відновлення боєздатності й доукомплектування особовим складом та технікою на полігоні в Миколаївській області, потім з листопада по січень охороняли кордон на кримському напрямку. А 30 січня нас перекинули в район Дебальцевого.

…На підході до Логвинового бійці побачили «Урал», що стояв поперек дороги. Як тільки БМП-2, що йшла на чолі колони, зупинилась, збоку пролунав хлопок, за мить остання БМП загорілася — реактивна граната влучила в бік бойової машини. Водночас з найближчих будинків по українцях відкрили смертоносний вогонь. Бойовики почали розстрілювати техніку — постріл з танка підбив першу машину, за мить запалала ще одна. Охоплена вогнем БМП почала відповзати назад, одночасно вдаривши з гармати по одному з будинків, де засіли вороги.

— Це старший навідник Міша Левківський дав можливість піхоті зайняти оборону, — говорить Олександр. — Тільки розрядивши весь боєзапас, вони з механіком-водієм Іваном Хомовським, який, до речі, родом із Донбасу, залишили вже небоєздатну машину.

Олександр заліг під «Уралом» і почав обстрілювати місце засідки бойовиків довгими чергами з кулемета. За кілька секунд вогонь по будинках відкрили й решта бійців. Перестрілка була інтенсивною, кулі безперервно цокотіли по металу машини, підкидували грудки мерзлої землі. Перші хвилини бою тягнулися довго. Зіткнувшись на короткій відстані, обидві сторони добре бачили одна одну, чули крики поранених.

На перших секундах бою під шквальний вогонь потрапив «Урал» батальйону «Донбас». Це було жахливе видовище — подірявлена «на друшляк» автівка, навколо — вбиті й поранені бійці, які, стрибнувши з неї, тут же падали під зливою куль. Зазнав втрат й підрозділ братів Ламбурських. Тарас, якого прикривали його товариші, почав відтягати поранених у безпечне місце. Один з них, механік-водій БМП Андрій Браух, який не міг самостійно вести бій, за неписаним правилом війни почав виймати із кишень автоматні магазини. Такий закон — не стріляєш сам, віддай патрони тим, хто веде вогонь. Коли Андрій підвівся, аби кинути Тарасові черговий магазин, ворожа куля вразила хлопця на смерть.

Коли ефект раптовості минув, українці вже не просто відстрілювались, вони вели вогонь по кожному бойовику, який намагався підвестись і рухатись, щоб охопити колону з флангів. Шалений опір українців змусив противника відмовитись від намірів оточити сміливців, але бій не вщухав. У хід пішли ручні гранати. А на полі неподалік, гупали танкові гармати — це кілька екіпажів 1-ї танкової бригади, придані піхотинцям, вели бій із танками противника.

Загалом перестрілка, яку вели бійці 4-ї роти, тривала майже три години. Тримаючись поряд, Олександр і Тарас намагались ні на мить не випускати один одного з поля зору. Поки один веде вогонь, інший споряджає магазини. Періодично хтось з них вигукував: «Брате, граната!» і тоді вони обидва мерщій ховались в укритті.

— У тому бою бились не тільки за Україну, — говорить Тарас, — брат стояв за брата.

Але одна з гранат впала досить близько, і гострі, як леза, осколки вп’ялися в праву ногу Олександра. У запалі бою боєць спочатку навіть не звернув увагу на поранення і старанно збільшував кількість «двохсотих» серед російських найманців.

Бій, що раптово розпочався, закінчився так само несподівано. Кулеметні черги й вибухи стихли, тільки тріскотіло полум’я палаючих машин. Чорний дим стелився по землі. Брати озирнулися довкола. Поряд стояв розтрощений «Урал», навколо нього лежали тіла загиблих бійців. Десь голосно стогнав поранений.

Продовжувати бій з переважаючими силами противника далі було неможливо, під прикриттям димової завіси українці відійшли.

Зараз підрозділ, де служать брати, під постійними мінометно-артилерійськими обстрілами утримує позиції на Луганщині. Попереду в чоловіків демобілізація та повернення до рідних домівок, до сімей. А вони у братів Ламбурських не маленькі — у Тараса троє дітей, в Олександра — четверо.

Народна армія

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here