Артему 23. Він – син військового. Яскравий представник того, як солдат стає офіцером. Його хвалять побратими та поважає керівництво батальйону. Влітку 2014-го він самостійно пішов домовлятися з "сєпарами" про тіла загиблих українських бійців після серйозних боїв в районі села Степанівка.
Війна для солдата 30 бригади розпочалась із захисту південних рубежів країни. Тоді ніхто і подумати не міг як події розгортатимуться в подальшому.
Як і багато інших захисників України першу кров та смерть Артем побачив в Степанівці. Проте, навідміну від інших, його це не злякало. Ба більше, він, двадцятиоднорічний молодик, особисто пішов домовлятися з ворогом, щоб забрати тіла загиблих побратимів-десантників та спецпризначенців.
«Довелося відкопувати хлопців, переносити в «таблєтку» та вивозити до наших, – згадує Артем, – говорив навіть з командиром 1-го визвольного батальйону ДНР про вивіз тіл». Потім знову були бої, розриви ворожої артилерії, смерть…
В жовтні того ж року підрозділ Артема виконував бойові завдання поблизу окупованих населених пунктів Альонівка, Тарамчук, Докучаєвськ. Знову мінометні обстріли та пораненні… «Пішов слух що росіяни будуть віджимати Маріуполь, – усміхаючись продовжує, – перші почали мєнти і гаїшники тікати, нас перекинули під Марік, – всі повертались, вже ніхто не тікає» – сміється.
Потім були бої на Дебальцівському напрямку. Ходив у розвідку на чужу територію. «Кажу ротному: постійно під річкою лізуть по пару чоловік, – не може бути, – відповідає. – Ну не може то не може, знову пішов. Виждав – лізуть. Пустив чергу. Дивлюсь – лежать, зі зброєю, в розгрузках.»
Навесні 2015 знову сформували пожежний взвод, в якому служив до війни. Побув у ньому декілька місяців. Не зміг, – попросився знову в піхоту. Зараз майже нещодня відбиває атаки противника з товаришами, виконує обов’язки командира взводу, будує надійний укріпрайон, наближає завершення війни…
На запитання: «Коли додому?», так само коротко відповів: «Додому повертатися поки що рано – війна».
