26 квітня 1986 року о першій годині 23 хвилини ночі стався вибух на четвертому енергоблоці ЧАЕС, який підняв по тривозі тисячі працівників міліції, пожежних та співробітників інших служб, які несли службу в містах Прип’ять, Чорнобиль, 30-кілометровій зоні відчуження в складних екстремальних умовах.
Міністерство внутрішніх справ вживало найдієвіших заходів щодо проведення евакуації населення та охорони в місцях тимчасового розселення евакуйованих людей, організації руху транспорту, пожежної безпеки, забезпечення цілодобового пропускного режиму по периметру 30-кілометрової зони.
Наша розмова сьогодні з безпосереднім учасником тих подій генерал-майором міліції у відставці Петром Грозінським.
– Петре Васильовичу, давайте повернемося у ті дні, якими вони були для Вас?
– У ніч, коли сталася аварія на ЧАЕС, я був відповідальним оперативним черговим по Управлінню Міністерства внутрішніх справ. Ближче до 2-ї години ночі мені зателефонував черговий МВС і повідомив, що в Чорнобилі стався вибух, палає пожежа. Іншої, будь-якої конкретнішої інформації, дізнатися було неможливо. Вже вранці терміново було сформовано перший загін правоохоронців, який було направлено у Прип’ять. Наступної доби було сформовано ще один загін, куди увійшов і я. Наш загін було відкомандировано до Прип’ятського міськвідділу внутрішніх справ. На той час більшість його працівників знаходилися вже в лікувальних закладах із тяжкими діагнозами.
– А скільки загалом людей входило до такого загону?
– У нашому житомирському міліцейському загоні налічувалося близько сотні працівників органів та підрозділів внутрішніх справ Житомирщини.
– Петре Васильовичу, якими були Ваші враження, коли Ви потрапили до Чорнобиля?
– Попри намагання втримувати загальний спокій, це була територія надзвичайного лиха. Більша частина населення Прип’яті вже була евакуйована. На галявині ми бачили гелікоптери МІ-6, бачили, як вони завантажувалися, піднімалися над палаючим ре актором і скидали вантаж просто у його жерло.
Розмістили нас у колишньому дитячому таборі, в дерев’яних будиночках. До табору постійно під’їжджали нові й нові загони. Загалом налічувалося близько півтисячі правоохоронців.
– Які функції покладалися на загони міліції? Чим безпосередньо Ви там займались?
– Основним завданням міліціонерів було патрулювання міста Прип’яті, недопущення мародерства, грабежів, охорона громадського порядку. Господарі квартир та будинків, що поспіхом виїжджали з міста, залишали двері своїх помешкань відкритими, подекуди навіть не вимикали телевізорів, радіоприймачів. А увечері, коли наші взводи патрулювали пусті вулиці, міліціонери заходили до тих помешкань, у вікнах яких з’являлося світло, з єдиною метою – переконати господарів, що з якихось причин не покинули напівмертву Прип’ять, невідкладно це зробити. Хоча б заради збереження власного життя та життя їх дітей.
– Коли Ви патрулювали Прип’ять, чи мали Ви хоч якісь засоби захисту? Чи усвідомлювали всю небезпеку? Адже повітря було фактично насичене радіоактивними елементами?
– Із засобами індивідуального захисту нам допомагали військові. Міліціонери ж для особистого захисту мали тільки респіраторні маски, що, звісно, не могли повністю убезпечити від радіаційної небезпеки, адже через них ми відчували специфічний запах, металевий прикус у роті та нестачу повітря. Хоча тоді повноцінно поняття небезпеки ми не усвідомлювали. Інформаційні канали були повністю блоковані, ні в теле-, ні в радіоефірах, ані в газетах не звучало жодного слова про катастрофу, що набирала масштабів.
Інформаційний голод, відсутність достовірної інформації про саму аварію та її наслідки зумовили ряд серйозних проблем. А тоді прийшло розуміння того, що сюди вже ніколи не повернуться люди, що 50-тисячне місто і як і 30-кілометрова зона довкола залишиться мертвою.
5 травня ми залишили місто Прип’ять. А ще через два дні увесь наш загін було направлено до відомчого столичного госпіталю. Практично у всіх нас була підвищена температура тіла та запалене горло. Тоді нам ставили діагноз ГРВІ. З такою «респіраторною інфекцією» мені довелося з місяць провести в лікарні. Дехто ж залишався з більш складними та серйозними ускладненнями, викликаними, як ми тепер знаємо, радіацією: зміни у складі крові.
Загалом на Житомирщині із 700 міліціонерів-ліквідаторів 150 – втратили здоров’я і стали інвалідами, 130 – пішли із життя.
За інформацією СЗГ УМВС України
в Житомирській області
