Команда Viva та ТСН представляє благодійний проект «Viva! Переможці». Серед учасників проекту 21-річний боєць Добровольчого українського корпусу Володимир Васянович, який отримав поранення в селі Спартак Донецької області.
«Я з протезом набагато більше зроблю, ніж будь-яка здорова людина. Я не відчуваю якогось там нездужання. Роблю все, що й здорова людина», – каже, усміхаючись, молодий боєць АТО Володимир Васянович, який 10 червня втратив ліву ногу, підірвавшись на фугасі, коли вів розвід-групу із шахти «Бутовка» на Спартак.
Взагалі-то у Володі є друге ім’я – Шуруп. Чому Шуруп? А тому що вертлявий, непосидючий і завжди, навіть із дуже складних ситуацій, викручується, як той шуруп. А тут не поталанило. «Завжди вважав себе фартовим. А тут Фортуна не усміхнулась. Ідеш по землі і не знаєш, що в ній закопано. Металошукач не все бере. Це як гра в «рулетку». Робиш крок і думаєш – пощастить чи не пощастить», – згадує хлопець. Цього разу не пощастило. Коли наступив на міну, залишився при свідомості, навіть метрів п’ятнадцять прострибав на одній нозі до «своїх пацанів», які потім винесли його на спинах. А потім опинився у Дніпропетровській лікарні.
Коли доброволець-розвідник прокинувся після операції, не повірив, що живий – довелося дати собі ляпаса. «Я не думав про свою втрачену ногу і як буду жити з цим далі. Думав лише про те, як хутчіше повернутися на фронт, до своїх побратимів. Хотів якнайшвидше бути корисним. Адже права нога залишилась, отже, можу сісти за кермо», – каже Володимир, у якого тепер замість лівої ноги стоїть новенький німецький протез.
Хлопець зізнається, що ні про що не жалкує, навіть про втрачену кінцівку. І якби міг перемотати час назад, нічого б не змінив – так само б пішов на війну.
«Можливо, раніше на людей-інвалідів якось інакше дивився. Зараз в мене трішки змінилось бачення цього всього. Я не відчуваю себе якимось нікчемним. Зараз мені потрібно ще більше тренуватись і не лінуватись. Хочу бути першим, аби хлопці, з якими я знову піду у розвідку, не сумнівалися в мені. Щоб могли на мене покластися», – зізнається боєць.
Дивно, але цей молодий хлопець і справді ні на кого не ображається, і зла не тримає, а продовжує жити і вірити, що скоро закінчиться ця проклята війна і Україна, нарешті, заживе спокійним мирним життям. І не очікує від решти українців, тих, кого, власне, захищає, ані жалю, ані співчуття: «Хто щось мав зрозуміти – вже давно зрозумів, і як міг, допоміг. Я розумію, що дев’яносто відсотків населення – це просто маса, яких не переконати. Та чи це й потрібно взагалі? Доки біда не торкнеться їх особисто, вони не зрозуміють. Я знаю, що є ще десять відсотків людей, яким нічого не треба пояснювати – саме їх я і маю захищати».
Ці десять відсотків людей, на думку Володі, це його побратими, товариші, з якими він ще за часів Майдану здружився. Це батьки, яким він у 2014-му так і не наважився сказати, що збирається їхати у Київ, у саме пекло – просто втік з дому, коли їх не було. Це близькі і рідні, які усвідомлюють, чому він пішов на фронт. Це кохана дівчина, з якою Володя познайомився, коли лікувався у дніпропетровському шпиталі. Вона там працювала волонтеркою, почала допомагати хлопцеві, підгодовувати. Так і закохались. На питання, чи скоро весілля, Володя відповідає із усмішкою: «Свою дівчину я люблю, але Україну люблю більше. Тому весілля згодом, коли мир переможе війну». Тоді Володимир знайде час не тільки на весілля, а й на продовження навчання – ще до війни він вчився на автомеханіка, тож має бажання здобути цю професію.
«Коли припинимо боротися із зовнішнім ворогом, треба буде наводити порядки тут, у нас в Україні. Знаю, це забере багато часу, але я не хочу, щоб мої діти виросли в цьому безладі і бачили все, що бачив я», – безапеляційно каже боєць.
