Військові лікарі, попри песимістичні прогнози іноземних колег, врятували важкопораненому офіцеру ноги.
Ми неспішно йдемо з командиром взводу капітаном Дмитром Ягельським широкими коридорами Київського військового ліцею імені Івана Богуна, який він закінчив 2008 року. Спускаємося сходами, виходимо до просторого вестибюля. Ліцеїсти, які йдуть назустріч, голосно і чемно вітаються: «Бажаємо здоров’я, товаришу капітане!»
Офіцер, ледь помітно кульгаючи, відповідає на вітання і, випереджаючи моє запитання про стан «ходової системи», говорить:
— Я чекаю на ще одне оперативне втручання, тридцять восьме. Лікарі обіцяють, що потім я зможу навіть танцювати.
…22 травня 2014 року командир взводу снайперів 30-ї окремої механізованої бригади Дмитро Ягельський отримав завдання підсилити блокпости у напрямку Рубіжного і Сєверодонецька, а один блокпост ще й «посунути» ближче до лінії розмежування з бойовиками. Узгодивши з комбатом свою поїздку на передній край, Дмитро радів, що зможе зустрітися на блокпосту зі своїм товаришем з часів навчання в Академії сухопутних військ і підсилити його групу. Перед виїздом розвідка проінформувала, що в Рубіжному близько 300 бойовиків, а в Сєверодонецьку — приблизно на сотню менше. Виїхали опівночі колоною на двох «Уралах» і п’яти БМП.
— Коли ми прибули під Сєверодонецьк і почали обладнувати блокпост, до нашого розташування під’їхала машина, — розповідає Дмитро. — Один із чоловіків, що з неї вийшов, представився головою сільради і зауважив, що нам не варто тут бути. Бо якщо здійметься стрілянина з обох боків, то випадкові кулі можуть влучити в зону хімічних заводів на околиці міста, а це призведе до непередбачуваних наслідків. Чоловік сів до машини і поїхав.
Не встигли командири обміркувати сказане «головою сільради» та доповісти про гостей начальству, як неподалік засвітили фарами «жигулі». З них несподівано вискочив темний силует і здійснив у бік блокпоста постріл із РПГ. Граната пролетіла поруч з БМП.
— Наш гранатометник не розгубився і вистрелив у відповідь, — продовжує розповідь Ягельський. — Тоді я вперше побачив, як у світлі фар розлітаються частини тіла. Другим пострілом було підбито машину.
Тим часом о пів на п’яту з напрямку Рубіжного каналами зв’язку надійшло повідомлення, що на іншому блокпосту вже годину триває бій, є жертви. Старший командир прийняв рішення йти на допомогу.
— Доїхали швидко, — говорить Дмитро. — Блокпост був під щільним вогнем бойовиків. Я розставив двох снайперів, але не міг якийсь час збагнути, як діяти, адже спалахів ворожої зброї ми не бачили.
Аби наші снайпери виявили ворога, Дмитро прийняв рішення забігти в «зеленку» і стати «світлячком», тобто викликати вогонь у свій бік. Він перебігав від дерева до дерева, падав, повзав, періодично пострілюючи у напрямку бойовиків.
— Хитрість спрацювала, нерви у ворожих снайперів не витримали — і вони виявили себе, — згадує Ягельський. — Наші хлопці примусили замовкнути принаймні три точки.
Зважаючи на те, що бойовиків було значно більше, командир групи прийняв рішення відходити. І тут з’ясувалося, що «вдячні» місцеві жителі з найближчого селища спиляли дерева і перекрили українським бійцям відхід дорогою. Ситуація ускладнювалася. Дмитро вискочив з-за БМП і жбурнув димову шашку, аби прикрити завісою відхід. Дим ще не встиг вкрити місцевість, як молодий офіцер впав, підкошений кількома ворожими кулями.
— Лежачи на землі, відчув нестерпний біль, глянув на ноги, — продовжує Дмитро. — Носок лівої ноги був повернутий на 90 градусів, кров текла з кількох дірок. Спробував повзти, але сил не було.
Дмитра підхопили за розгрузку підбіглі бійці і відтягнули з-під вогню. Введене знеболювальне не діяло. Пораненого офіцера з півкілометра несли на руках, потім поклали до викликаного з Лисичанська реанімобіля.
— Пам’ятаю, як водій незадоволено буркнув: «Не треба було до нас з війною приходити», — говорить Дмитро.
А в самій лікарні міліція майже дві години не підпускала до пораненого офіцера медиків, повільно переписуючи номери патронів із магазинів і складаючи протоколи обшуку. Коли ж стражі порядку завершили свої «формальності», до Ягельського підбігли місцеві сепаратисти і кожен із них вдарив Дмитра в обличчя, груди і по перебитих ногах…
О дев’ятій ранку лікарі витягнули з ноги Ягельського лише одну кулю і «запеленали» кінцівки в гіпс. У кількох сусідніх палатах лежали бойовики, а поблизу лікарні сепаратисти виставили свій блокпост.
— Як з’ясувалося пізніше, неподалік у лісі на мене з машиною чекав командир нашої медичної роти Дмитро Герасимчук, — продовжує ділитися пережитим Ягельський. — Про це якимсь чином дізналась одна з медсестер лікарні, яка вночі допомогла передати мене і ще кількох поранених хлопців нашому лікарю. Ще один медик із місцевої лікарні домовився з бойовиками, щоб нас пропустили через блокпост. На жаль, мого рятівника Дмитра Герасимчука вже немає серед нас…
А потім розпочалася боротьба за життя молодого офіцера. Розтрощені кулями нижні кінцівки збирали з уламків спочатку в харківському, а потім у київському госпіталях. Закордонні лікарі, які приїздили консультувати наших медиків, не бачили перспективи в лікуванні Дмитра і пропонували ампутацію. Але з ними категорично не були згодні два українські військові травматологи Ігор Савка і Сергій Цивіна. Вони вірили у свої можливості й у мужність та витримку Дмитра. Загалом Ягельський переніс 37 оперативних втручань. У госпітальній палаті він отримав звання «капітан» та орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня з рук Президента України.
— Коли я вперше самостійно став на ноги, зрозумів, що армію не полишу, — зізнається Дмитро. — Звісно, в бойовій частині мені було б важко продовжувати службу. Тому колишній начальник ліцею генерал-майор Леонід Васильович Кравчук, дізнавшись, що тут є вакансія, запропонував чинному керівництву розглянути мою кандидатуру на посаду командира взводу ліцеїстів.
Ягельському не важко було освоюватися на новому місці, адже він добре знає життя ліцеїстів, так би мовити, зсередини. Багато чого він перейняв у колишніх наставників і тепер впроваджує в діяльність свого підрозділу.
Вручаючи Дмитрові медаль «Захисник Вітчизни», начальник ліцею Герой України полковник Ігор Гордійчук назвав його своїм побратимом і висловив сподівання, що бойовий досвід допоможе офіцеру у вихованні ліцеїстів.
— Я просто не маю права підвести начальника, — говорить капітан Ягельський. — Адже Ігор Володимирович є для мене взірцем українського офіцера і яскравим прикладом відданого служіння Вітчизні. А своє майбутнє я пов’язую лише з армією. Якщо вже Божа ласка і професійність лікарів допомогли мені стати на ноги, то я хочу бути корисним Збройним Силам…
