У ранньому Середньовіччі поляки становили значну частину населення на території сучасної України. Після походів на Польщу в 1030-1031 роках Ярослав Мудрий захопив полонених і розселив їх уздовж річки Рось, де вони займалися сільським господарством, а пізніше змішалися з місцевими жителями. Про це пише "Кореспондент".
Згідно з переписом населення 2001 року, 71% поляків України назвали своєю рідною мовою українську, 16% – російську і тільки 13% – польську. У порівнянні з переписом 1989-го кількість поляків скоротилася більш ніж на третину – сьогодні їх 112 тис., або 0,3% жителів країни. Вони представлені практично у всіх регіонах, але традиційна смуга їхнього розселення – від Житомира до Львова.
«Абсолютна більшість етнічних поляків кілька поколінь тому українізувалася і русифікувалася», – констатує Володимир Іщук, головний редактор журналу Голос Полонії.
Іщук нарікає, що інформаційний та освітній простір України не сприяє місцевим полякам у збереженні мовної та культурної ідентичності. Його видання – одне з небагатьох винятків. Голос Полонії безкоштовно розповсюджується за передплатою серед українських поляків, отримують його також польські сенатори і навіть, запевняє Іщук, сам президент Польщі.
Тематика журналу – геополітика і та частина історії, яка стосується і України, й Польщі. Виходить він польською мовою накладом 1.000 примірників, але вже до кінця цього року видавництво планує розширити аудиторію, розпочавши випуск й українською.
Меркантильні цілі
Втім, Іщук зазначає, що останнім часом окреслився зворотний процес: багато поляків прагне відродити втрачену релігійну, мовну та культурну ідентичність.
«Зростає кількість тих, хто повертається в костели. Все більше людей відвідує недільні школи з метою вивчення польської мови», – наводить він приклади.
Щоправда, далеко не всіма поляками рухає патріотизм: багато хто починає цікавитися своїм корінням винятково з меркантильних міркувань. Особливо це проявилося в світлі останніх подій в Україні.
«Комусь потрібна допомога у вступі до польського університету, хтось хоче отримати «польську карту», щоб переїхати до Польщі на постійне місце проживання», – пояснює член головного управління Союзу поляків Києва (СПК) Владислав Зварич.
СПК діє з 1992 року, але за останні три роки кількість його членів подвоїлася. Сьогодні до об’єднання входять близько 30 громадських організацій та понад 700 індивідуальних членів. Причому мова йде не просто про галочку у списку.
«Зараз наші члени стали набагато активнішими: вони не просто числяться на папері, а й залучені в життя союзу», – пояснює Зварич.
Активісти СПК організовують у Києві курси польської мови, навчають усіх охочих польській культурі та історії, розвивають самодіяльність, допомагають налагоджувати особисті та ділові контакти, запрошують українських дітей на відпочинок та оздоровлення до Польщі. Але найбільшим попитом користуються послуги, пов’язані з навчанням українців у польських вузах.
Один з найвідоміших українських поляків – політик, лідер партії Собор та екс-голова Житомирської облдержадміністрації Павло Жебрівський, предки якого жили під Краковом. Жебрівський цікавиться життям польської діаспори в Україні – на парламентських виборах 2007 року, будучи кандидатом від блоку НУНС, він навіть апелював до виборців польського походження. А ще політик виступає за проведення «шокової терапії» в українській економіці за прикладом польських реформ 1990-х.
Раніше Жебрівський співпрацював з польським товариством у Житомирі, пробував об’єднати його з іншими польсько-українськими організаціями.
«На жаль, через внутрішні суперечності в діаспорі цього зробити не вдалося», – поскаржився політик.
Розділяй і володарюй
Чвари в польській діаспорі були завжди, що дуже заважало її згуртованості, підтверджує Зварич. Приміром, його СПК зазнає критики з боку інших польських організацій за відсутність «фільтрів» під час набору нових членів.
Щоб увійти в союз, не потрібно мати «правильну» форму черепа або шукати документи про польських предків.
«До нас можуть приєднатися не тільки етнічні поляки, а й будь-які інші народи, які цікавляться польською культурою або історією», – каже Зварич.
За його словами, багато українців роблять для польської культури набагато більше, ніж інші етнічні поляки.
У Союзі польської шляхти (СПШ) – інший підхід.
«У своїх лавах ми хочемо об’єднати насамперед тих, хто має шляхетські корені, незалежно від чоловічої або жіночої лінії роду», – розповідає презес (глава) СПШ, доктор історичних наук Наталія Костецька.
Її організація була зареєстрована у 2010 році в Житомирі, де мешкає значна польська громада – 3,5% від загальної чисельності населення міста.
«Золотий, умовно литовсько-польський, період української історії в Україні трактують як темне століття гноблення українців польськими феодалами, – обурюється Костецька. – Цей брехливий агітпроп перекочував з радянських часів в підручники незалежної України і досі промиває мізки молоді».
Позицію СПШ поділяє і громадський рух Історична ініціатива, куди ввійшли відомі історики України. Метою руху стало розвінчання ідеологічних міфів, які розколюють суспільство, забивають клин між регіонами та національними громадами, в тому числі і між поляками та українцями.
«Ми хочемо зняти окуляри, що надівають нам політики і крізь які поляки і українці бачать один одного в спотвореному пропагандою вигляді», – каже Костецька.
Глава СПШ зазначає: технологія «розділяй і володарюй», використовувана Російською імперією для ведення політики у Східній і Центральній Європі, актуальна і для сучасної Росії.
Щоб їй завадити, СПШ разом з Історичною ініціативою проводять наукові семінари та конференції, де намагаються згладити гострі кути в українсько-польських відносинах і знайти точки дотику.
