Торік мій приятель Олег Горай побував у Штатах і я попросила привезти звідтіля біографію Президента Барака Обами. Книжка наче розчинилася у будинку, але згодом знайшлася. І вкотре переконуюся, що фоліанти невипадково саме у певний час потрапляють у руки.
Мені взагалі до душі мемуари. Обама і колишній держдеп США Кондоліза Райс чільне місце у своїх спогадах приділяють питанню дискримінації. Не буду вдаватися у подробиці, але це дійсно дивовижно, що вони стали тими, ким є.
Обама запам’ятається і тим, як він детально описував свій досвід лідерства. У 20 з гаком років Баррі, як його називали на американський лад, займався об’єднанням громад у Чикаго. Це не просто балаболка, яка бігає напередодні виборів і домагається прихильності виборців. Тоді взагалі ні про які вибори не було мови. Майбутній президент тоді вирішив стати – дослівно – організатором громад (a community organizer). З ранку до ночі він їздив по районам, проводив співбесіди, спілкувався із місцевими лідерами (церковними у тому числі), аби згодом зібрати їх в одному місці і в однаковий час задля вирішення наболілих проблем. Вкрай непросто було знайти ентузіастів, які готові безкоштовно приділяти свій час. Ще складніше давати раду абсолютно різним за темпераментом та амбіціями людям, які наполягають на своїй правоті. Але Обамі вдалося завоювати прихильність людей і піти наступом на чиновників.
Чого вартує історія, коли він разом із молодими батьками вирушив до офісу Чиказького будинкового комітету, який уникав відповіді щодо використання азбесту у спорудженні будинків. Перед тим в автобусі провів невеличку репетицію.
“Чого ми хочемо? – запитував він. – Зустрічі з директором, – вигукували люди. – А якщо скажуть, що відповідь буде згодом? – Вимагатимемо зараз! – А якщо вчинять щось несподіване? – Будемо збирати мітинг”.
Після того, як секретарка чемно “послала” батьків з офісу, погрожуючи приходом охорони, до офісу завітали журналісти, які брали коментарі тільки у батьків. І тут зненацька знайшлася помічниця директора, намагаючись схилити невдоволених у свій бік солодощами.
“Нам треба не донатси, а відповіді”, – зауважила одна жінка.
Галасу здійняли стільки, що наступного разу на слухання із згаданої теми прийшли не кількасот, як очікувалося, а сімсот жителів міста, які змусили владу рахуватися з ними. Обама, до речі, не давав з цього приводу коментарі пресі. Усі знали, що це його заслуга, але журналістів цікавила думка простих людей і їхні подальші дії. Обама просто організував громаду, яка вирішила боротися за свої права.
