20-річний військовослужбовець Костянтин Клепач з 95-ї окремої аеромобільної бригади отримав важкі поранення, захищаючи наші позиції в районі Авдіївки (Донецька область) 16 березня. В результаті мінометного обстрілу йому серйозно пошкодило руку і ногу.
– Коли ти зрозумів, що на війні?
– 2 травня ми входили до Слов’янська. Тоді місцеві нам дорогу перегородили, стояли з іконами, дітьми… Тоді стало зрозуміло, що то війна. У той день загинув мій друг Петро Коваленко – в нього поцілили із підствольного гранатомета ВОГ. Йому було 20 років.
– А коли потім звільняли Слов’янськ від сепаратистів, як реагували?
– Та спокійно, повиходили всі за їжею. Дорогу вже ніхто не перегороджував…
– Розкажи, будь-ласка, про хлопців.
– Та що розказувати, у нас всі геройські хлопці, всі гідні розповіді. Ми ж ще із квітня, то нас в Крим кинули, потім зразу на Донецьк. У нас все було злагоджено, в роті всі були особливі.
За цей час дома був днів зо двадцять, а так ми всюди були, де булу жарко: Слов’янськ, Лисичанськ, Шахтарськ, Степанівка, Дмітрієвський котел – із нього витягали 79 та 93 влітку, 32 блокпост… Коли із Дебальцевого виводили 128-му, то ми також допомагали.
Шахти брали. Нам сказали, що візьмете шахту, дня зо два потримаєте, а потім підтягнеться підмога. Ту шахту, біля Спартака, ми брали дуже важко. Брали масою, кількістю. Багато хлопців поклали там. А потім замість двох днів, тримали двадцять днів.
Ще Савур-Могилу брали.
А в Слов’янську біля Карачуна стояли, бачили як вертушки збивали, збирали тіла хлопців… Усяке було.
– А забезпечення яке у вас було?
– Спочатку було дуже погано, у нас були радянські бронікі та каски металеві. Кілька – іноді була банка на трьох. А пізніше, коли почали волонтери приїздити, краще стало.
– Розкажи про останнє бойове завдання, коли тебе поранило?
– Коли поранило мене, то я виявився самий "щасливий" серед усіх. Ми тримали позиції біля Авдіївки, змінили там 25-ку, тримали залізничний міст. Довго тримали.
В той вечір, 16 березня, почався обстріл мінометний, коли прилетіла наша міна. Міна розірвалась в метрі. "Батя" загинув відразу, його осколками посікло, а другий хлопчина отримав важке поранення живота – але ще мені надавав допомогу, бо здалося, що руку у мене відірвало, все було в крові, руку я не відчував, вона висіла як пліть.
Потім ми із ним зустрілися в Мечникова, в лікарні, у Дніпропетровську. Він залишився там, а мене в Київ відвезли.
– У вас аптечки були?
– Так, товариш, який сам був поранений, але думав, що я важчий, вколов мені бутарфанол, наклав джгута.
У мене ж ліва рука, та ліва нога поранені. Нога тільки м’які тканини, та м’язи, операції вже зробили, тканини звели, а ось рука… Як я мрію, щоб вона загоїлась! У мене там немає ліктя, вирвало його, та то таке, лікоть можуть протез поставити – аби рука перестала гнити та зажила.
Так хочу, щоб своя рука залишилася.
– А чого більше всього хотілося на війні?
– Щоб все закінчилося, щоб мир був, додому хотілося.
– А як рідні, не відмовляли тебе від армії?
– Я на контракті з 2013 року. Хотів бути кадровим військовим. Коли війна почалась, звісно, мама переживала. Яка ж мама бажає, щоб син загинув?
Я про армію мріяв. Тепер вже треба думати про щось інше, бо в армії вже не зможу залишитися…
Карта мами Кості: 5168 7572 2764 1752 Должок Тетяна В`ячеславовна
або карта ПБ на ім’я Клепач Константин 4149 4978 0333 0069
