Владиславу Кузнєцову, десантнику 95-ї житомирської аеромобільної бригади, було лише 22, коли у боях за Лисичанськ він втратив руку. Зробивши непересічний, навіть героїчний крок, оскільки рятував ще й життя побратимів. Під час бою у його бойову машину влетіла граната РГ-42. Владислав не розгубився, коли відлік часу пішов на миті. Впевнено, дещо під впливом інстинкту самозбереження, він намагався викинути смертоносний шматок заліза із машини. Згадуючи минуле, він стверджував, що не думав про наслідки, не встигав думати.
Нині Владислав знову повернувся до служби у Збройні сили. Без правої руки! Післявоєнний, він дивує та викликає увагу оточення ще більше, ніж своїм вчинком на війні. І майже не усвідомлює, що є прикладом для багатьох інших, кому хотілось би подолати свою особисту трагедію. Бо між «До» і «Після» був вагомий проміжок часу, який для одних стає стимулом до подолання, для інших нездоланною перешкодою, що веде до депресії, а інколи, й до прірви.
Що йому допомогло перейти до нового життя, використати шанс, який американські терапевти часто називають flipside (зворотний бік проблеми). Здається, що у першу чергу «перенесення ваги» у своєму мисленні на майбутнє. «Просто дуже хотілось назад в армію, не хотілось лежати вдома. Питав у всіх в кого можна – в колег, волонтерів – чи можна залишитися на службі якось. Всі казали, що так, можна, бо були вже люди з інвалідністю, яким дозволив міністр оборони лишитися на службі», – відверто пояснює воїн. Але не тільки жага діяльності. Ще «пониження градусу» сприйняття власної ситуації. Він, коли вигукує своє «Зашибісь!» замість «Ого! Як же мені жити далі без руки?!», насправді здійснює сеанс самовпливу. І коли не відносить ситуацію до трагедії вербально, то фактично й думки відводить в інше русло. Діє ефект громовідводу, хоча сам Владислав про ці технологію не замислюється (й навіть поводить плечима у відповідь: «Ну, не знаю…, що допомогло…»). А якщо і мріє, то про те, що може допомогти у подальший службі – про хороший протез, «який би був водночас і гарним, і функціональним, про якісну реабілітацію».
Ще варто відзначити й здатність перемикати увагу. Для цього Владислав почав використовувати досить прості, але дієві речі. Зокрема, інтернет, фільми, спілкування із друзями. Він навіть бігає з друзями, граючи в страйкбол. І даремно його дехто лає, не розуміючи справи («Кажуть в очі – ти що, баран? Не настрілявся?»). Бо усе це є ніщо інше, як створення нової реальності на фундаменті існуючої. Інше, нове сприйняття себе. А цьому нелегко навчитися наодинці. Але, коли є близькі люди, коли є друзі (які не жаліють, не косяться у твій бік, а просто спілкуються), коли є підтримка батьків (дружини, дітей, братів-сестер), перемога над собою дається легше. То ж, меседж усім, хто на шляху подолання трагедії полягає у тому, що б не нехтувати спілкуванням, не закриватися у «раковині» своїх проблем. Щодо Владислава Кузнєцова, то його оптимізм безперечно підпитувався товариськістю, відкритістю та комунікабельністю. Це стало важливим суміжним чинником у просуванні непростої ідеї повернення до служби. Хоч він зауважує: «Рішення продовжувати службу прийшло після реабілітації, коли я зрозумів, що мені не хочеться вертатись в цивільне життя, не моє це просто, в армії більше подобається, не так сумно, завжди є чим зайнятись». Ключовим тут є той фактор, що військовий колектив завжди більш спаяний, та й більш тривалий час взаємодіє, у ньому один з одним набагато ближче, ніж на цивільній роботі, де нерідко людина просто «відпрацьовує час», а «жити» своїм життям починає вже після роботи. Армійський колектив такий підхід не сприймає.
Важлива й у справі подолання відвертість відносно себе (та й до оточення). Тим, хто вдається до позерства, прості речі стають складними, а складні – нездоланними… «Найстрашнішим і вражаючим було мирне населення Донбасу, яке повірило російській пропаганді і всіма можливими способами допомагало і підтримувало російських найманців. Ну, і мінометні обстріли спочатку сприймались з острахом, потім якось звикли всі. А от до обстрілів з «Градів» напевно неможливо звикнути», – резюмує Владислав події війни сьогоднішньої.
Що порадити тим, хто ще на шляху? Владислав каже важливі, виважені речі: «Воїнам, які повертаються в мирне життя, я б порадив знайти якусь цікаву мету, заняття для життя, не зациклюватись на тому, що було на війні, займатись чимось, не сидіти без діла». Наче б то просто… Насправді, складно. Дуже складно! Сам Владислав не обмежився поверненням до служби.
Він, як учасник АТО, зміг без іспитів вступити в Харківський університет повітряних сил імені Кожедуба, де успішно здав вже дві сесії.
«Мене взагалі всі відмовляли, казали комісуйся за станом здоров’я, йди працювати десь. Але я вже не маленький, знаю що нормальну роботу інваліду другої групи нереально знайти, бо інваліди нікому не потрібні на роботах – здорових людей вистачає для цього. Тому й прийняв рішення залишитись в армії, бо не уявляю своє життя без неї». Він знайшов свій власний вихід. А ще важливо володіти інформацією! «Я тоді чув від знайомих волонтерів, що офіцери без ніг спілкувались з міністром оборони, і він їх залишив далі на службі», – зазначає Кузнєцов.
Джерело: ЦДАКР
