Сергій Сухомлин відзначив подяками житомирських волонтерів. ВІДЕО

Вони не отримують медалі або грошові винагороди за свою титанічну роботу, але їм це й не потрібно. Їх рідко згадують, щоб привітати, але саме до них звертаються, коли потрібна допомога. Вони – це велика родина житомирських волонтерів, які не словом, а ділом, щодня наближують нашу країну до перемоги. Сьогодні ж, з нагоди святкування Дня міста Житомира та за вагомий внесок у підтримку воїнів АТО, міський голова Сергій Сухомлин, вручив волонтерам подяки.

Сергій Сухомлин, голова Житомирської міської ради: «Хотел бы поблагодарить вас за ту работу, которую вы проводите. На самом деле очень часто она не видна, но в тоже время, очень важна и для наших ребят на Востоке и для тех людей, которым просто не к кому обратиться. Огромное вам спасибо за ваш труд – волонтерскую работу. Все прекрасно понимают, что без волонтеров и объединённых людей вокруг общей идеи помощи, ничего у нас не было бы».

Кожен з них має свою історію того, як і чому почав допомагати та підтримувати, але майже всі вони стали на цей нелегкий шлях з початком війни на Сході.

Артем Олановський, волонтер 24-ї окремої механізованої залізної бригади: «Десь приблизно червень-липень 2015 року. До того, я іноді щось купував для армії, наприклад, долучався до акцій, які проходили в Глобалі, а саме зібрання кошиків з необхідним для воїнів АТО. Але в квітні, був призваний родич моєї дружини, і так сталося, що після «Десни», він потрапив до 24-ї бригади. І ось з червня почали надходити перші запити: форми, берці і т.д. Коли ж держава почала цим забезпечувати трохи краще, то пішли замовлення на ліки, які держава не виділяє та автозапчастини. От так воно й залишилося, що я займаюсь саме допомогою у придбанні ліків та автозапчастин.

Юлія Демусь, волонтер Житомирського військового шпиталю: «Пам’ятаю, що у червні 2014 року, я разом з Марією Улановою, їздила в Київський військовий госпіталь, і там познайомилася з першими нашими пораненими бійцями. Також ми їздили й у Вінницький госпіталь. Після таких поїздок я зрозуміла, що того, що я журналіст і я пишу про це – цього замало. Я почала ходити до Житомирського військового шпиталю, де познайомилася зі Світланою Іванівною Іщук, і вже разом з нею, більше року ми постійно ходили до бійців. Разом з тим я знала, що у разі будь-якої потреби, я могла про це написати на наш сайт – Перший житомирський інформаційний портал.

Також Юлія відзначає, що подяка – це не її особистий здобуток,а це робота великої кількості людей.

Юлія Демусь, волонтер Житомирського військового шпиталю: «Мені здається, що це відзнака для тих, хто нам допомагає, адже свої гроші я звичайно вкладала, але не так багато, як збиралося після написання посту у соц мережах. Люди скидали і по 100, і по 200 грн і навіть більше. Я не одноразово говорила про те, що є люди, які допомагають увесь час, відколи йде війна. Ми знаємо, що їм можна зателефонувати і вони допоможуть. Адже сам по собі пост у соц мережах гроші не збере, якщо люди не будуть перераховувати кошти.

Сестра Юлії, Віта Демусь, додає, що волонтерство не включає у себе тільки допомогу під час війни. Для прикладу їх родина займалася цим ще за довго до буремних подій на Сході України.

Віта Демусь, волонтер Житомирського військового шпиталю: « Волонтерством ми почали займатися ще до війни, тому що насправді, волонтерство – це не лише АТО. Колись ще у 2011 році, ми з сестрою долучалися до акції «Помічники Святого Миколая», і ходили по місту з скриньками, і збирали гроші. Також Юля безпосередньо їздила до дитячих будинків, допомагала та розважала дітлахів. Я ж ходила по місту з скринькою і збирала гроші. Так розпочалася моє волонтерство».

Та на жаль, за словами волонтерів, останнім часом ряди тих, хто готовий прийти на допомогу, значно зменшилися. Так Юлія Маєвська, яка за 2 роки війни приготувала та відправила на Схід більше 100 тис літрів «сухого борщику», зізнається: люди перестали розуміти, що війна не закінчилася та потреба у допомозі нікуди не зникла.

Юлія Маєвська, волонтер з виготовлення сухого борщу для АТО: «Я волонтерством займаюсь 2 роки. Протягом цього часу з’являються нові люди, які періодично допомагають. Потім, напевно, вони розуміють, що це важко. Адже це тільки зі сторони виглядає дуже просто. Коли ж ти починаєш цим займатися, для прикладу «борщиками», то бачиш, скільки це реально займає часу, скільки йде на оплату того ж світла… Тому люди намагаються, розпочинають, а потім розуміють, що ні, не вистачає їм ні часу, ні коштів. І відповідно, вони з’являються та й ідуть. Таких людей дуже багато. Наразі, люди загалом перестали допомагати. Чи то вони вже звикли що йде війна і з цим змирилися, чи то просто до них це не відноситься. Зараз дуже важко. Як приклад – зараз ми передаємо за місяць стільки «борщиків, скільки раніше передавали за тиждень».

Читайте також: «Це наша спільна відзнака» – волонтерка з Житомира, яка перемогла в конкурсі «Гордість міста».