«Стати професійним кухарем і одягнути блакитний берет – це його мрії», – вдова загиблого Черниша

Житомирянин Олег Черниш у зону АТО відправився у складі 90 батальйону 81-ої бригади. Загинув 20 січня під час виконання бойового завдання у районі Донецького аеропорту, його поховали у Зарічанах, де згодом на кладовищі відкрили і пам’ятник, а також меморіальну дошку своєму випускнику відкрили у Житомирському торговельно-економічному коледжі.

Указом Президента України "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", Олег Черниш нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

Спогади рідних і бойових побратимів про 30-річного молодшого сержанта, снайпера-розвідника Олега Черниша підготували волонтери проекту «Якби не війна».

Валентина Черниш, мама Олега: «Олег народився 24. 09.1984 року в м. Житомир, ріс і розвивався як нормальна повноцінна дитина. З дитинства за характером був спокійний, не вимогливий, слухняний. Змалку був допитливим, уважним, прагнув в усьому допомогти в міру можливого.

Що стосується друзів, в дитинстві їх було не багато, та при цьому нормальні діти. Може то час такий був, коли діти слухались батьків та росли покірні. В дитинстві йому подобалось гратися машинами, особливо полюбляв металеві моделі, в яких все відчинялося. Знав всі моделі легкових та вантажних авто, навіть мріяв стати водієм.

У 1991 році пішов до школи № 12, де навчався 9 років. Під час навчання в школі скарг на поведінку Олега не отримували, хоча і вчився він середнячком. А от у шкільних заходах приймав активну участь, та проявляв організаторські здібності. З 1 по 3 клас ходив до басейну, а в 6 класі йому захотілося піти до спортивної школи на карате, але провчився там недовго, та спорт не залишив. Купував літературу і тренувався самостійно, по книжках.

Після закінчення середньої школи у 2000 році одразу вступив до комерційного технікуму на відділення « Технології харчування», де і навчався 3 роки. Під час навчання також жодних скарг на поведінку Олега не отримували. На сьогоднішній день при зустрічі з вихователями ми чуємо тільки добрі слова на адресу сина. Кажуть, що він був особливою дитиною. Учнів в технікумі навчалось багато, а його запам’ятали ніби то було вчора.

Вже після загибелі Олега місто дало дозвіл на встановлення меморіальної дошки розміщеної при головному вході в технікум. Закінчивши навчання отримав професію «Технолог харчування». А вибрав цей шлях тому, що більш знаходився біля мене, дивився як я готую їсти, і йому з дитинства це подобалося. Багато було запитань, і прагнув щось приготувати самостійно, саме через це, ми порадили йому після школи отримати професію повара, з чим він погодився і навчався із задоволенням.

Після закінчення була строкова служба з травня 2004 року перебував у лавах Збройних Сил України в славнозвісній 95 десантно-повітряній бригаді у м. Житомирі, де служив з гордістю, повагою і честю до вересня 2005 року. Частина ( А 0281)

У 2007 році одружився на дівчині Наталії, з якою познайомився ще на навчанні в технікумі, там почали зустрічатись, вона його і з армії чекала. У 2009 році в них народився син Кирил, який дуже схожий на батька. Наталя і Олег в шлюбі жили дуже добре, виховуючи сина и дихаючи ним. Дуже прикро що так сталось, що ця нікому не потрібна війна забрала батька у дитини у віці п’яти років. Зараз Наталії доводиться самій виховувати сина, і іноді давати пояснення на запитання сина: «Де тато?». Хлопчик росте вихованим, допитливим, розумним, – повністю нагадуючи свого батька в дитинстві. Олег приділяв синові багато уваги в вільний час, бо взагалі то, він працював під Києвом, у Василькові, а точніше в ресторані «Ранчо Болівар».

Складав плани на життя, та не завжди з нами ділився своїми мріями. Мовляв, хай це буде таємниця.

Коли отримав повістку ніби все обірвалося. Пішов з роботи. Друзі по роботі та колектив – гарно його провели, організували невеличке застілля, придбали йому бронежилет, каску, та побажали багато хорошого у дорогу. Сказали, будуть чекати з перемогою. Нажаль, не завжди трапляється так, як бажаєш.
Ми відмовляли Олега іти, але в нього була одна відповідь: «хто, якщо не ми.» Із хлопцями з 95ої своєї бригади він домовився, що йдуть захищати рідну Україну. Нам, рідним, нічого не залишилось, як змиритись з цим. І взагалі, він прийняв вірне рішення в житті.

З серпня 2014 був на навчаннях на полігоні, перебував у службовому відрядженні в районі виконання бойових завдань особовим складом частини, а з листопада 2014 знаходився в зоні АТО, де приймав участь в бойових діях саме в донецькій області.

За період служби Олега змін в його характері ми не помітили. Коли він приїхав у коротку відпустку під Новій Рік, це було як грім з ясного неба. Я запитала: «Олеже, як тебе відпустили?» На що він відповів: «Мама, я заслужив.» Коли ми почали спілкуватися, хотілось дізнатись – як там…..На що була відповідь: «На війні, як на війні – стріляють.»

Наш син загинув 20 січня 2015 року. Повідомлення про його загибель я отримала 20го січня о 17 годині 14 хвилин, з його номеру телефону. Голос в слухавці запитав, чи я мама Олега, на що я відповіла: так. Тоді неприємний голос з акцентом повідомив: «Ваш сын Олег убит, приезжайте и забирайте его». В мене підкосились ноги, мені здавалося, що от – от, і в мене розірветься серце.

Через декілька днів в інтернеті виклали відео, як шістьох українських військовослужбовців, які загинули в один час, скидають з машини немов якісь мішки, а потім кожного закривавленого кладуть окремо і фотографують, викладаючи це все на відео. (Олег був одним серед них – ред.)

Розшукати Олега нам допомогли волонтери з Дніпропетровська. Ми поїхали на впізнання. З транспортуванням нашого хлопчика додому та похованням повністю допоміг військкомат та військова частина. Поховали Олега 27 січня 2015 на зарічанському кладовищі.

Хлопці, які з ним служили приїжджають, по можливості, з усієї України на день ВДВ та на роковини його загибелі, хто живе ближче, то частіше приходить до могили.

При зустрічі побратими багато розповідають за Олега. Кажуть, що він був хорошою людиною, ніколи не на що не скаржився, в нього завжди все було добре, постійно посміхався, прагнув підтримати друзів в тяжку мить. Якщо звертався хтось за порадою, завжди йшов на допомогу, вмів він це, допомогти, підказати і втішити. А також розповідають, що був добрим розвідником, снайпером та стратегом , і при цьому, дуже хотів і спішив жити».

Наталя Зайко, дружина Олега: «Ми познайомились під час навчання в технікумі. Я вступила на перший курс, він вже закінчував останній. Познайомились на мій день народження 14 листопада, в магазині. Він просто підійшов до мене і сказав, що давно мріяв зі мною познайомитись. Він звичайно подобався мені до нашого знайомства, бо був найяскравіший серед всіх хлопців технікуму, і я навіть не здогадувалась, що подобаюсь йому. Просто дивилась на нього. Якраз в цей день ввечері в нас була дискотека, і він запрошував мене на всі повільні танці і розпитував про все. А потім, він досить довго просто на мене постійно дивився, і дивився, навіть одногрупники вже казали, щоб я сама до нього підійшла, бо який він не рішучий. Але Олег, як справжній чоловік, дочекавшись слушного моменту попросив усіх вийти з аудиторії і запропонував мені зустрічатись. Ми дуже багато гуляли, ходили в кіно, і ще – взимку, постійно катались на санчатах. Майже на друге побачення він повів мене знайомити з бабусею. А з мамою, він познайомив мене у лікарні, де був і його молодший брат. Просто на якомусь наступному побаченні, без попередження він привів мене до неї у палату.

Зустрічались ми 4 роки, а 1 грудня через 4 роки одружились. Стати його дружиною він пропонував кожного року від дня знайомства. Він був зовсім не такий як усі, як з іншої планети, я ніколи таких більше не зустрічала. Він мислив по іншому, робив незвичайні вчинки, навіть в якихось дрібницях проявлялась його несхожість на інших. Він був дуже веселий. При тому, що він був зі мною дуже серйозний, а от у компаніях дуже веселий, через це, далеко не всі його сприймали серйозно. Захоплення? Ножі. Неймовірно, до нестями захоплювався ними. Я також на якісь свята дарувала йому ножі, дуже важко було вибрати правильно – бо в нього досить велика колекція була, і досить незвичних екземплярів, тож аби що дарувати не мало сенсу, треба було розумітися на них, щоб вибрати гарний, і щоб йому сподобався. Навіть мені він на 8 березня дарував ножі. Зумовлене це ще тим, що навчались ми на одній спеціальності, і на практику потрібні були гарні, професійні ножі. Так і стоять вони в мене до цих пір, з гравюрою – «2004 рік».

Кожного разу дивлюсь на них і рахую, скільки часу пройшло. Працювали ми також разом, за Києвом, у комплексі «Ранчо Болівар», він 7 років, я 3, потім я пішла в декретну відпустку. На наше весілля він також повністю все сам приготував, весь стіл, для всіх гостей, я тільки прийшла – і все готово. Дуже смачно готував, особливо піцу. Наші гості завжди казали, що до ресторану йти не треба, треба йти до нас. Готувати, стати професійним кухарем – це була його мрія. Одягнути блакитний берет – стати військовим – також була його мрія. Обидві його омріяні справи життя здійснились. Строкову службу він пройшов у 95 аеромобільній бригаді, а надалі, стати кадровим військовим я вже йому не давала. Кожні вихідні я їздила до нього в частину, поки він служив. Чекала його. 
Дуже любив дивитись кіно. Улюблений актор – Брюс Уиллис, він навіть трохи був схожим на нього, він передивився всі стрічки, які вийшли за участю цього актора. Весь вільний час ми майже проводили разом, дивлячись фільми, гуляючи, влітку – пляж, взимку – зимові розваги. Походи до лісу дуже любив. В останні роки свого життя захоплювався скелелазінням, альпінізмом.

Він зовсім не любив дарувати мені квіти. Ніколи не дарував. Вважав – що це погана прикмета, яка призводить до розлучення. Всі його маленькі подарунки та сувенірчики я зберігаю до сьогодні. Найулюбленіша річ – це медведик. Це був його подарунок на трьохрічну річницю, як ми почали зустрічатись. Маленький м’який медведик, у кофтинці з капелюхом. Я весь час забувала його забрати від бабусі Олега, до тих пір, поки мені не наснився сон: сон, в якому я розумію, що мені дуже потрібно забрати цю іграшку. І от, у вісні, приходжу я, а мені кажуть, що його віддали, я в повному нерозумінні, навіщо і чому?…Наступного ж дня я зібрались і поїхала за ним.

Мої батьки дуже любили Олега, був найкращим для них. А от мій молодший брат спочатку з насторожую до нього віднісся, але тривало це не довго, до першої їхньої розмови. До цих пір я не знаю про що вони розмовляли, але ставлення змінилось кардинально. Він дуже хотів хлопчика. В нас і народився наш Кирило. 12 серпня в нього день народження – 7 років. Він був присутнім під час пологів, робив мені масаж. Коли побачив сина – заплакав, так сильно його хотів і чекав. Він був гарним батьком. Спати вкладав сина тільки він. Олег завжди співав синові колискову. Співав так, що Кирило завжди і дуже швидко засинав. Робив все, нічого не боявся, я спокійно могла залишити дитину – не хвилювалась, бо знала, що і нагодує, і покупає. А коли Кирило підріс, то під час сумісних прогулянок до лісу, він навчав сина копати окопи. В Олега був ще арбалет, та сюрікени. А синові зробив лук. А вже у віці двох років у Кирила також був свій маленькій ножик, батько старанно передавав синові свої захоплення та навчав його змалечку. Так само і зі спортом. В дитинстві Олег займався айкідо, так само і сина хотів віддати саме у цей вид спорту. Зараз Кирил займається тхеквандо.

В звичайному, цивільному житті, Олег завжди одягав зручну камуфльовану одежу, або просто воєнні штани та тільник. Може, таким чином, постійно підтримуючи в собі причетність до військових. Може сумував за тим, що не став кадровим воєнним, та не продовжив службу. Коли вже збирався в АТО, то сам купив собі все обмундирування, саме найкраще. Бронежилет та каску йому придбали його колеги та керівництво комплексу, де він працював. До військкомату він прийшов повністю готовим. Про те, що Олег йде на війну я була поставлена перед фактом. Він не радився зі мною і не питав моєї точки зору. Сказав, що прийшла повістка, але повістка, на скільки я знаю, прийшла не йому, він пішов замість свого брата, добровільно. На тренуваннях, які проходили у нас в Житомирі на полігоні, вони були разом, це була ще перша хвиля мобілізації, в яку їх не взяли, бо людей вистачало, та, як відомо, двох братів з однієї родини забрати не могли. А вже в третю хвилю пішов Олег. Ще до початку війни в нашій країні він час від часу говорив про намір поїхати в гарячі точки, тому його рішення було визначено заздалегідь. Він ніколи не дозволяв мені нікуди його проводжати. Ні мені, ні батькам. Я навіть ні час ні точно день відправлення не знала. Казав: « навіщо ти будеш стояти там і плакати?» І телефонував з АТО дуже рідко, то раз на тиждень, то раз на місяць, і знову нічого не розповідав, мовляв навіщо вам воно треба, все одно звідти ви нічим не допоможете, лише хвилюватись будете більше, весь час тільки питав як наші справи і як син. Коли під новий рік він був у відпустці, 10 днів, то щось розповідав моїй мамі, а мені знову нічого. Єдине, що я помітила, що він був дуже сумний. Це єдине, що змінилось в ньому. А єдине, про що він казав – що дуже втомився.

Про смерть Олега я дізналась з телефонного дзвінка. Мені зателефонував незнайомий чоловік, та повідомив, що Олега вбито. 19 – го січня. Чоловік, що телефонував казав, що він з днр. Я не повірила йому, та кинула слухавку. Він передзвонював декілька разів. Я відповіла вже на енний дзвінок, і….. дізналась про лист. В Олега с собою був лист до мене, в випадку, якщо з ним щось трапиться. Цей чоловік обіцяв передати мені його, але спосіб і манера його запитань з приводу адреси мені дуже не сподобались, тож листа я так і не отримала, та те, що лист був саме від Олега, не сумніваюсь, бо уривками він його мені зачитав по телефону, і про нас, і про сина… Батькам повідомили так само, телефоном. Їм взагалі запропонував цей же чоловік приїхати за сином в днр. Ми просто не могли в це повірити, почали шукати. Перша людина, до якої я звернулась, це був наш знайомий з Житомира, який їздив і допомагав батальйону, де служив Олег. Підключили всіх кого могли. Троюрідний брат Олега зв’язався з волонтерами з Дніпропетровська, вони і знайшли його. В морзі. Опізнали його по татуюваннях. Дракон, кажан та два ієрогліфи: один на шиї – дата народження, другий на руці – сила та воля духу. Татуювання дракона йому наносила я. Ще на ньому був жетон. В цей же день я, мама та його брат виїхали до Дніпропетровська. Всі організаційні моменти по похованню Олега від початку і до кінця виконав військкомат. Кирилові сказали правду. Він був на похороні свого батька.

Увісні рідко приходить. Але одного разу сниться мені сон, що сиджу я, роздивляюсь альбом з фотографіями. Підходить Олег, кладе голову на коліна, і я, торкаючись його голови на стільки реально відчуваю його відросле волосся на голові, як ніби дійсно торкаюсь до нього живого…. Він же завжди голив голову, і волосся в нього майже не було.

Під час його приїзду з АТО, коли Олег з Кирилом гуляли, він купив йому іграшку – трансформер, він так і стоїть осторонь, на поличці, син майже не грається ним. А ще, два ножі зламались. В мене і в мого брата. В мене, під час нарізання зелені, в брата – не знаю, але з’ясували ми це пізніше. Обидва ножі зламались в дати, наближені до смерті Олега. Ніколи раніше ножі в нас не ламались.» 

Володимир Костів – «Патрон», командир окремого розвід взводу, 90 оаэмдб:«Ми познайомились 22 серпня 2015 року. Під час мобілізації. Запам’яталось те, що ми прийшли всі одягнуті в цивільний одяг, один Олег вже був повністю одягнений у воєнну екіпіровку. Спочатку я назначив його командиром відділення. А вже при бойовому залагодженні він тренувався як снайпер, так він вирішив для себе, що посада снайпера йому більш до вподоби.

Дуже любив ножі. Постійно носив з собою, найрізноманітніші. Крім основних обов’язків у взводі він в нас ще був поваром. Точнісінько ця вся картина співпадала зі стрічкою «В облозі», за участю Стівена Сігала, який грає кока: серйозний, снайпер і повар, який захоплюється ножами. Вже потім і мама Олега нам розповідала про його захоплення ножами. Коли ми стояли близь с. Водяне, хлопці наловили риби, і він нам її смажив, майже цілий протвінь, дуже смачно було. Коли вранці ми просинались, сніданок завжди був готовий. Молодчага був. А в душі він дійсно був воєнним, а снайпером став, тому що володів якостями, притаманними саме снайперам: витримка, терпіння та врівноваженість. Дуже ретельно доглядав за своєю зброєю. Йому дуже це подобалось. І встигав він це робити між приготуванням щось смачненького для нас, от такий був, неординарний снайпер – розвідник з любов’ю до кухні і ножів. А коли завдань за його фахом не було, то він брав звичайний автомат і їхав на завдання як всі інші.

В нас була досить дружня атмосфера серед хлопців. Всі між собою спілкувались. Олег також дуже гарно знаходив спільну мову з усіма хлопцями. Дуже правильний був. Йому ніколи нічого не треба було повторювати по два рази, без найменших заперечень чи докорів, як це інколи буває. Він був повністю відданий своєму покликанню, чітко розуміючи і знаючи куди і навіщо він прийшов. Приємно було з ним служити, і відчувати, що в тебе за спиною є людина, в якій ти впевнений і на яку ти можеш розраховувати. Між нами взагалі, ніби був якийсь невидимий, безумовний зв’язок. Ми всі прийшли захищати свою батьківщину за покликанням серця, і ця думка, ці почуття ніби об’єднували нас в єдине ціле, в справжню команду. В усіх була одна мета, одне бажання, одне покликання, одне почуття обов’язку – це дуже нас об’єднувало і виключало непорозуміння та чвари. Олег виконав свою місію на всі сто відсотків, і ми не маємо права забувати їх, саме такі як Олег і творять нашу історію, дають нам право і можливість на боротьбу і мирне життя. Тому, ми маємо пам’ятати. 

Наш виїзд був самим критичним. Це була остання спроба відбити термінал. Прийшовши після наради зі штабу до свого підрозділу я повідомив, що є розпорядження і що їдемо штурмувати аеропорт. Я нікого не примушував та не надавав накази, виїзд кожного з моїх хлопців був суцільно добровільний.

В нашій машині було 11 чоловік: комбат, медик, та нас дев’ятеро. Тоді з машини загинуло п’ятеро. Шестеро потрапили до полону. Коли ми під’їхали до місця призначення, ближче до «Спартаку» і почали розвантажуватись, по нам розпочався шквальний вогонь. Шестеро з нас встигли забігти на територію агроцентру, знайшли якусь невелику кімнату, на кшталт диспетчерської, та почали відстрілюватись. Стіни – в півтори цеглини, коли по нас стріляли БТРи, то все здригалось навкруги. Ми лежали по колу, всі шість чоловік, тримали оборону. Четверо, котрі залишились біля машини – загинули одразу. Сорок хвилин ми тримали оборону і відстрілювались, та коли під’їхали танки, БТРри та БМП 1 і почали гатити по нас одночасно, нічого вдіяти ми вже не могли…. Олега зачепило вистрілом БТРа, він загинув одразу на місці, нас п’ятьох забрали в полон. Вивезли лише одного пораненого, ніхто вже і не пам’ятає як. Тоді загинуло п’ять розвідників і лікар. З іншої машини, з 3 роти, яка висадилась в ДАПі – з десятьох вижили троє. Це був дуже важкий день для нас. За три дні наш батальйон втратив двадцять сім чоловік. В перших сімох трунах, які ми вантажили вже в Донецьку, як полонені, перед самим парадом був наш Олег та Саша Пітель. Тіла ще двох хлопців: Олексія Марченко та Владислава Алексійчука дуже довго не віддавали, захоронили майже через рік. Олександр Кондратюк, лікар наш з Вінниці, помираючи був до останньої хвилини зі мною в рації. Його тіло також було передано відразу. На сьогоднішній день всі наші хлопці звільнені, окрім одного, з іншої бригади, з 80-ї, він в ДАПі був, сам зі Львова. Мене звільнили 6 квітня.

Я ні про що не жалкую. Майже. Лише за хлопцями. Це наша сама велика втрата. Це найбільші патріоти своєї батьківщини. Кожен був найкращим, особливо з останнього виїзду. Мої хлопці, які загинули, були одні з найкращих. 
«Сем», «Сват», і я, всі після повернення з полону, повернулись на передову. 18 вересня 2015 закінчилась моя служба.»

Роман Янчук – «Рекс», командир 2 відділення:«Познайомились ми 22 серпня, у військкоматі. Я стояв на вулиці, а він підійшов з двома склянками кави, і запропонував одну мені. Весь був одягнений у воєнну форму, з бронежилетом, з каскою. Так ми з того часу і потоваришували. Його ж в першу хвилю мобілізації не взяли, занадто багато людей було. Думаю, і в третю його не звали, він пішов добровільно, як і майже весь наш батальйон – майже всі добровольці. Ми були, як брати, весь час разом. Він – командир першого, я другого відділення. Вдвох керували. Завжди надавав приклад хлопцям, завжди сам попереду, з усіма виконував всі тренування. Після двох місяців навчань на полігоні нас, перших 60 чоловік відправили готувати та облаштовувати місце для приїзду бригади. Тож перший час ми могли і по 12 годин стояти на варті, і Олег стояв як всі, ніколи ні на що не скаржився, треба – значить треба. Окопи копали всі, не залежно від звання і посади.

Розмови про свою приватне життя він не він, це була закрита тема, яку він не хотів обговорювати. Він дозволяв іншим знати про себе стільки, скільки вважав за потрібне. Так здається, ніби замкнутий, але насправді зовсім ні. Казав мені, як повернемося, підемо с тобою по 100 грамів вип’ємо, то тоді і розкажу. Єдине що знаю, що його син називав «пап-мяч» , бо в нього завжди була поголена голова. Про навчання, про спорт розповідав. Мріяв, коли повернеться, взяти човна і поплисти на три дні по річці. Любив він екстремальні вилазки, завжди ніби перевіряв ними себе. Коли він сміявся, то не засміятись у відповідь було неможливо, веселий був, почуття гумору було відмінне. Легкий на контакт. А коли він йшов пристрілювати зброю…то міг тижнями лежати на снігу, поки не був задоволений результатом. Дуже прискіпливий в цьому розумінні був.
А ще, був дуже лінивий. Дуже любив поспати, і тим не менш все встигав. Завжди рвався вперед, в бій, на завдання, ніколи не сидів без діла. Був дуже ризикованим. Ніколи не носив бронежилет, ніколи. Тільки каску. Казав, що йому дуже не зручно, (був невеликого зросту) і якщо він надіне на себе все, то який з нього буде толк, і як носити свій робочий інструмент.

Я був на операції, за станом здоров’я, він, в свою відпустку, перебуваючи тут, в Житомирі, приїхав мене навідати. Якраз перед від’їздом. Про те що трапилось я дізнався з телевізора. О восьмій вечора мені зателефонував Міша Ярощинський, єдиний наш поранений, якого вивезли з усієї групи, сказав, що його вже прооперували, що він в Дніпропетровському госпіталі, і що треба шукати хлопців. Він не знав, що з хлопцями, але сказав, щоб я шукав серед або полонених, або серед загиблих. І лише коли «Сема» звільнили з полону, саме від нього я дізнався про загибель Олега. Тоді вже і відео в інтернет виклали, як наших хлопців вигружають з машини.