Бійця 30-ї бригади Петра Дубовика з Новоград-Волинська, який врятував понад 100 бійців в районі Дебальцевого, не пустили в автобус за посвідченням УБД.
Про це пишуть "Факти".
Житель Житомирщини механік-водій Петро Дубовик, який при виході з Дебальцеве врятував понад сто бійців і був нагороджений орденом «За мужність», після поранення знаходився в госпіталі, а зараз проходить медкомісію в столиці.
«З Житомира до Києва я їхав ввечері в напівпорожньому автобусі, – згадує Петро Дубовик. – Водієві пред’явив посвідчення УБД, проте він сказав, мовляв, хай мене безкоштовно везе той, хто посилав на війну. Шофер навідріз відмовився везти безкоштовно і звелів купувати квиток, інакше автобус нікуди не поїде. Мені нічого не залишалася, як йти в касу за квитком. Якщо наші посвідчення не мають ніякої сили, навіщо вони тоді взагалі потрібні?»
На жаль, боєць не записав номер автобуса, зробив тільки фото маршруту.
Боляче за таке ставлення до героя. Адже Петро Дубовик ризикував життям на передовій. 32-річний старший солдат 30-ї окремої механізованої бригади з Новограда-Волинського Житомирської області до поранення був у самому пеклі.
– Бойовиків, які захопили село, намагалися «викурити» наші бійці, ми прийшли їм на допомогу, – згадує Петро Дубовик. – Але сили все одно виявилися нерівними. Ворогові вдалося підбити кілька танків і БМП (бойова машина піхоти). Нам пообіцяли підкріплення, проте час спливав, а допомога не надходила. Боєприпаси закінчувалися, ми не могли дати відповідну відсіч. Тим часом терористи щосили прагнули взяти нас в кільце. Стало зрозуміло, що потрібно терміново вибиратися.
Я велів бійцям завантажуватися на БМП – майнула думка: а раптом спробуємо прорватися. На броню влізло близько 25 людей. Вони прив’язувалися мотузками до башні, до будь-якого гачка. Хтось за руку, хтось – за ногу або корпус. Інакше при різкому повороті з машини можна було просто злетіти. Адже я їхав на шаленій швидкості. До того ж доводилося весь час петляти – противник нас помітив і намагався підбити машину. Скільки разів снаряди розривалися саме в тих місцях, де за мить до того перебувала БМП! Але найбільше я боявся, що колеса загрузнуть на болотистій дорозі і ми станемо чудовою мішенню для ворога.
Намагаючись перекричати гуркіт вибухів, Петро голосно читав молитви. Нарешті, примітив невеликий яр і звернув до нього. Сюди, подумав, не дістане артилерія супротивника. Зупинивши БМП, Дубовик скомандував всім розвантажуватися, а сам прийняв рішення відправитися за другою партією бійців. Коли сідав у кабіну, почув за спиною: «Ти що, з глузду з’їхав – знову їхати в пекло? Випадково живим залишився і нас цілими привіз. Другого шансу не буде! Чуєш, Петро?»
Останні слова солдатів майже не розчув, та й не хотів чути. Його машина різко рвонула з місця.
– Коли я знову приїхав у село, побратими не повірили своїм очам, – продовжує Петро. – Вороги вже починали зачистку, часу на порятунок залишалося ще менше. Я розпорядився завантажуватися. Знову на машину влізли стільки бійців, скільки змогло поміститися. Решта стояли мовчки. Ніхто з них не промовив жодного слова, ні один не попросив приїхати ще раз. Тільки повні сліз очі благали про порятунок. Я крикнув: «Скоро буду!» І зачинив двері.
На жаль, того разу мені не вдалося довезти всіх хлопців цілими. Одному бійцеві осколком відірвало руку. Він помер від величезної втрати крові. Іншому знесло голову. Хлопці, що знаходилися в той момент поруч, буквально посивіли.
Після швидкого вивантаження Петро знову направив свою БМП в село.
– Побачивши залиту кров’ю машину, бійці питань не стали задавати, – зітхає старший солдат. – Часу відмивати БМП не було. Хлопці, чіпляючись за машину, стали підійматися на броню вбитих. Хтось все-таки запитав: «Кого втратили?» На той момент відповіді я не знав. Як не знав прізвищ та звань тих, кого перевозив. Вважаю, це було неважливо. Думав тільки про одне – як побільше людей врятувати.
На щастя, третя і четверта ходки виявилися без втрат. Коли Петро вп’яте приїхав у село, велів залишилися бійцям завантажити і вбитих. Чоловік пояснює, що не міг вчинити інакше, тому що кожен загиблий солдат чийсь син, чоловік, батько. Для близьких важливо зрадити його тіло землі.
Серед врятованих Дубовиком бійці з 128-ї, 25-ї, 13-ї і 30-ї механізованих бригад. Всього більше ста чоловік. Петро не вів точні підрахунки, адже в той момент головним було якомога більше хлопців вивезти з оточення.
.jpg)
Президент України нагородив Петра Дубовика орденом «За мужність».
Зараз Петро Дубовик проходить у столиці медичне обстеження, медики вирішують, чи готовий боєць знову взяти в руки зброю. Йому провели операцію на плечі, під час якої хірурги витягли осколки, Дубовик був також поранений в обидві ноги.
