У селі Виступовичі Овруцького району Житомирської області мешкає 12 людей. Тут немає ні магазину, ні школи. За продуктами місцеві їздять в райцентр — за 37 км. Раз на тиждень в село приїздить медсестра, привозять хліб і пошту.
"Після аварії на Чорнобилі наше село началі висєлять. Всім желающим давали хати в Кіровоградській області. Я тоже рішив їхать. Дали мені хату в селі Олександрівка. Та не зміг там і трьох днів пробуть. Клімат мені не подходив, я там сразу задихався і сознаніє тіряв. Оставив ту хату, а сам вернувся у свою. Всі кажуть, шо правильно зробив. Бо тих, хто в Кіровоград виїхав, вже і в живих нема. Даже молоді повмирали. А ми тут, хоть і важко, а живемо", – сказав кореспонденту Gazeta.ua мешканець села Микола Петрович.
За кілька хвилин до його хати підійшли сусідки Любов Приступа та Ніна Гуня. Чекали на машину, що привозить в село хліб. Жінки були в гумових чоботях і в одязі з довгими рукавами — хоч на вулиці було 28 градусів тепла.
"Оце беру на тиждень 10 хлібин. Зімою можна мириться, а літом у холодільніку лежить і вже на третій день зеленою пліснявою покривається. Але і такий приходиться їсти. В Овруч їздимо рідко, бо автобус ходить раз на два тижні. Та й дорого за білєт беруть. Поїхать в одну сторону — 10 гривень. Та шо нам вже в тому городі треба? Все своє імеєм. Земля хоч і піщана, а гарно родить, як до неї руку приложить. Оце тільки сторожить треба городину, шоб кабани не рили. Як якийсь прийде, то одіваю на голову стару бочку і лякаю їх. Якби ружьє було, то стріляла б. В нас тут Івановіч жил, та він ночами сидів коло городу і ждав, коли свинка прибіжить. Кабанів не стріляв, в них м’ясо воняєт кнуром, а у свінок воно вкусне. А тоді м’ясо по всьому сєлу продавав. Нема його живе. Поїхав у Кіровоград і через два місяці помер там від інфаркту", – розповіла Любов Приступа.
"Мусимо і літом ходить у гумових чоботях, і вдіваться, шоб все тіло було закрите. Як голим вийдеш, комарі заїдять. Та ми до них вже привикли. Тілько до вовків привикнуть не можем. Ввечері з хати страшно вийти, бо під самими окнами бігають. Якось один прямо на моїх очах ухватіл Маніного кота. Харашо, шо у її сосєда Вані було ружьйо. Він у воздух стрелив, вовк злякався і кота випустіл", – додала вона.
"Я отсюда б з радостю виїхала, так немає куди. Як начали виселять, обіщали мені з чоловіком дать двохкомнатну квартіру в Овручі. Вже собралась документи везти, аж тут чоловік мій помер. Поїхала у район, а там кажуть: "Однокомнатних квартір нема, а двохкомнатну вам не положено". Оце вже десять год стою в очєрєді. В Житомирі кажуть: "Ви в Овручі ходіть. Треба, шоб вони за вас беспокоїлися". А в Овручі кажуть: "Їдьте в Житомир". Вже думала квартіру взять по государственной програме. Так дорого ж дуже виходить", – поділилася Ніна Гуня.
"А тут же жить невозможно. Газу у нас нема, свєт тоже часто отсутствує. Счас вишку поставілі, так бистріше справляють. А раньше і по сорок днів ніхто не їхав справлять. З водою тоже в нас проблєми. Після чорнобильської аварії сказали, шо піть воду з колодца не можна і сталі делать колонкі. А як сталі людей вивозіть, всі ті колонки повалялі. Я, дурна, тоже повєріла, шо з колодца піть не можна і він у мене запустовав. Тепер хожу за водою до сусіда за 300 метров. А в цьому році снігу було по пояс, шо не могла із хати вийті. Так сніг собирали, топіла і піла", – додала вона.
