На Житомирщині соціальні працівники хотіли відібрали внучку у бабусі – опікуна через те, що разом з ними проживав її син, що страждає синдромом Дауна. Чотирирічній Лізі п’ять місяців довелося провести в інтернаті. Дівчинка так сильно сумувала за рідним, що практично не відходила від вікна. Історією зацікавилися правоохоронні органи, а також українські та зарубіжні журналісти.
Про це повідомляють "Факти".
– Лізонька знаходиться під моєю опікою з п’ятимісячного віку, – каже Галина Лук’янчук із райцентру Баранівка Житомирської області. – Її мати (мою дочку) позбавили батьківських прав. З нами живе і мій 27-річний син Віктор, який народився з синдромом Дауна. Синок хоч і дорослий, але тихий і добрий, як кошеня. З Лізою у Віктора прекрасні відносини: вони разом грали в пісочниці, вчили абетку.
За словами Галини Павлівни, проблеми почалися приблизно два роки тому. До цього у соціальних служб претензій до бабусі – опікуна не було.
– Під час чергового візиту в наш будинок хтось із соціальних працівників зауважив, що малятко спить на старому дивані, – продовжує Галина Лук’янчук. – Я тут же купила Лізі нове ліжко за три тисячі гривень. Незабаром надійшло нове зауваження: у дівчинки немає особистого комода. Я не стала сперечатися і в той же день придбала за тисячу гривень красивий комод. Потім мені веліли купити новий журнальний столик для дитини, потім соцпрацівникам не сподобалося, як у шафі … складені дитячі речі. Здавалося, що наді мною відкрито знущаються, проте я слухняно виконувала всі розпорядження чиновників.
Але і на цьому справа не закінчилася. Заявили, що в моєму домі … незатишно: штори немодні, люстра неприваблива. Потім довелося поміняти … віконні рами, ванну і навіть батареї парового опалення. Будинок у мене великий: чотири кімнати, кухня, простора веранда. Довелося попрацювати, але чого не зробиш заради улюбленої внучки.
А під час наступної перевірки працівники служби у справах дітей раптом звернули увагу на мого сина Віктора. І заявили, що цього разу я «потрапила по- крупному», тепер вже точно втрачу опікунство.
При спільному проживанні з дитиною, пояснили Галині Павлівні, її син може завдати шкоди дівчинці, хоча родина останні чотири роки спокійно мешкала під одним дахом. Працівники органів опіки – нібито для того щоб попередити біду – вирішили «розділити» маленьку Лізу і дорослого інваліда. Згнітивши серце, жінка вирішила відвезти Вітю до рідних.
– 27 років тому чоловік велів мені відмовитись від щойно народженого хворого сина, інакше кине мене, – продовжує Галина Лук’янчук. – Я вибрала дитину, з чоловіком розлучилася. Ніколи в житті не подумала б, що через багато років мені знову доведеться робити непростий вибір. Пояснила синові сформовану ситуацію. Віктор сказав, що я повинна залишити вдома Лізу, бо вона маленька і в інтернаті буде плакати. На колінах попросила у сина прощення і відвезла його в село до моїх батька і молодшого брата. А сама відправилася в управління у справах дітей та повідомила, що проблема вирішена: Віктор більше не буде бачитися з племінницею.
Однак це не вплинуло на рішення соціальних служб. 10 червня 2013 маленьку Лізу відправили в один з житомирських притулків.
Фахівців, що вивчають синдром Дауна, така ситуація обурила.
– У хлопця коефіцієнт агресивності дорівнює нулю, – говорить психолог по роботі з дітьми з синдромом Дауна Надія Грицюк. – Якщо до Віктора будь-хто з оточуючих раптом проявить агресію, він у відповідь може лише заплакати. 27 -річний хлопець відповідає на питання на рівні маленького і дуже доброї дитини.
Мабуть, ці аргументи співробітникам служби у справах дітей Баранівської районної держадміністрації видалися переконливими, тому що вони подали до суду.
Поки тривали судові тяганини, дівчинка змушена була жити в інтернаті. Бабуся регулярно їздила до внучки в гості, возила солодощі та іграшки. Обидві дуже важко переживали розлуку. Страждав і Віктор.
– Внучка схудла, стала погано їсти, не спала ночами, – згадує Галина Павлівна. – Якщо раніше Ліза була веселою, співала пісеньки, то тепер весь час сумувала. Плакала, вмовляла забрати її. Дуже страждав і мій син, просив, щоб його повернули додому. Не розумів, чому його розлучили з матір’ю і племінницею. Я розривалася між поїздками в інтернат до внучки, в село до сина і судовими засіданнями.
– Ліза завжди приходила в дитсадок доглянутою, – каже вихователь Барановського дитсадка «Сонечко» Людмила Орищук. -У дівчинки достатній словниковий запас, відповідний її віковому періоду, розповідає віршики на пам’ять, вміє ладнати з дітьми. Дитина комфортно почуває себе поряд з бабусею. Було незрозуміло: з яких причин забрали у неї внучку, на підставі чиїх свідчень? Особисто до мене з приводу Лізи ніхто з представників соцслужб не звертався. Вважаю, що дитину відібрали безпідставно .
Врешті-решт здоровий глузд переміг. Житомирський апеляційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції: опікуном дівчинки залишилася бабуся. Галина Лук’янчук тут же помчала до інтернату за Лізою, а наступного дня вирушила в село за сином. Однак радіти тому, що сім’я возз’єдналася, довелося недовго. Жінка дізналася, що соцслужби відібрали у її 25-річної дочки Ольги, яка живе в сусідньому селі, однорічну дитину Ангеліну. Схоже, чиновники зайнялися цією сім’єю, як кажуть, надовго і всерйоз.
– Пояснили просто: на момент обстеження умов проживання Ангеліни представників соцслужб не задовольнив запас продуктів, – пояснює Галина Павлівна. – Трилітрові банки, в яких зберігалися крупи, були заповнені тільки наполовину. Виявляється, банки повинні завжди бути повними. Крім того, в будинку на момент відвідування матір була відсутня, а за Ангеліною наглядав цивільний чоловік Ольги. Для соцслужб це стало вагомим аргументом, щоб забрати дитину.
І все ж чому така пильна увага приділяється саме цій сім’ї? Питання не дає спокою не тільки журналістам, а й жителям Баранівки.
– У нашому райцентрі чимало сімей, де діти абсолютно нікому не потрібні і живуть самі по собі, – пояснюють люди. – Їхні батьки п’ють, у будинках повна антисанітарія, а дітвора сама собі куховарить, пере. Чому ці сім’ї не цікавлять соцслужби?
На щастя, довга історія, через яку страждали всі члени сім’ї Лук’янчук, нарешті, закінчилася. Днями півторарічна Ангеліна після п’яти місяців перебування в будинку дитини повернулася в сім’ю, де малятко всі люблять.
– Спочатку ми просили начальника служби у справах сім’ї Баранівської райдержадміністрації по-хорошому віддати нам дитину, – говорить Галина Лук’янчук. – Однак чиновниця заявила, що ні за що не віддасть дівчинку ні матері, ні бабусі. Нічого не залишалося, як звернутися до суду. Кілька місяців тривали судові розгляди, а маленька Ангеліна весь цей час перебувала в Новоград -Волинському будинку малятка. Звичайно, я її провідувала.
Пам’ятаю , коли приїхала до Ангеліни перший раз, співробітники будинку дитини не повірили, що я її рідна бабуся. Виявляється, їх сповістили, що у дитини … немає родичів. Завдяки тому, що я вже мала справу з соцслужбами, такій інформації не здивувалася.
Боротьба за Лізоньку мене загартувала, тому від її сестрички я не збиралася відступатися. Схоже, це зрозуміли і чиновники. Служба у справах дітей несподівано віддала нам дитину не чекаючи рішення суду.
Невже соцпрацівникам приносили радість наші страждання? Інакше як зрозуміти, чому стільки часу потрібно було знущатися над родиною? І все-таки в цій історії є позитивні сторони. Ми стали більш дружними. Я помирилася з дочкою. Зараз Оленка з Ангеліною живуть у нас. Віримо, що тепер все налагодиться.
