– Де мій Коля, де? Я не бачу.
– Шукай, ти ж сама хотіла його знайти. Чи підказати?
– Ну що ж це таке, я не бачу. Ну де Коля?
Пенсіонерка Ольга Назарчук з Житомирщини кілька хвилин розгубленим поглядом шукала портрет свого сина на багатометровій "Стіні пам’яті" на Михайлівській площі в центрі Києва, пише УП Життя.
32-річний Микола Назарчук, боєць 95-ї окремої аеромобільної бригади, загинув 10 лютого 2015 року біля села Спартак, коли повертався з завдання з Донецького аеропорту.
Ольга Миколаївна біля цієї стіни вперше. Сюди вона приїхала з ще трьома десятками таких, як і вона, – жінок, що втратили своїх дітей чи чоловіків в АТО.
Уже четвертий рік вдови та матері загиблих бійців гуртуються в різних організаціях, щоб було легше разом пережити біль. Раніше не знайомі між собою жінки разом їздять на екскурсії, телефонують одна одній та відвідують могили чужих синів і чоловіків, які в спільному горі стають їм рідними.
Дехто тамує біль в активній волонтерській діяльності, допомагаючи бійцям, що продовжують захищати східні кордони.
Журналісти поспілкувалася з матерями та дружинами загиблих в АТО, щоб зрозуміти, що допомагає їм пережити горе і знаходити сили жити далі.
За кілька хвилин Ольга Назарчук нарешті впізнає свого сина серед тисяч портретів.
"Ой, то інша фотографія, ніж на могилі, тому я одразу не знайшла", – жінка прикладається рукою до обличчя сина, вдивляючись йому у вічі.
"Чесно зізнаюся, я його відмовляла", – ділиться своїм болем Ольга Миколаївна. – Він прийшов у відпустку. Я йому кажу: "Коля, у мене є дві тисячі, я ще позичу або візьму кредит, і я тебе відкуплю. Ти вже своє відслужив. Хай тепер інші йдуть".
А він так подивився на мене і каже: "Мам, а хто вас буде захищати, як ми всі відкупимося? Я не можу цього зробити, у мене півсотні людей, за яких я відповідаю". Командир його роти загинув, і Коля заміняв командира. Сказав, що не хоче ганьби, і щоб я його не відмовляла".
Поруч мокрі очі витирає Галина Плацинська. Її сина Павла, водія 30-ї механізованої бригади, розстріляли в полоні 9 лютого 2015-го. Перед тим він потрапив у засідку між Дебальцевим і Артемівськом, коли віз боєприпаси.
"Розстріляних хлопців поховали в Донецьку. Його тіло через три тижні знайшли волонтери, привезли у Дніпро, і там ми по ДНК дізналися, що то мій син", – розповідає Галина Павлівна.
"Я його теж просила лишитися вдома, підлікуватися. Це він уже втретє їхав з дому, у нього піднявся тиск, він був хворий. Але сказав: "Мама, я зрадником не буду, я буду стояти за Україну до останнього".
Як мати я виховувала свою дитину захисником. Це чоловічий обов’язок – охороняти свою землю", – без нотки пафосу, схлипуючи, каже жінка.
З особливою журбою в портрети на стіні вдивлялася Анна Мельник. Її горе найсвіжіше – син Валерій Мельникзагинув у березні 2017-го внаслідок зіткнення військового гелікоптера Мі-2 з високовольтними лініями під Краматорськом.
"На похороні так було багато людей! Він у мене полковник, 33 роки прослужив в армії. Відповідав за озброєння по лінії фронту.
Кожного разу, як я дзвонила, він мені зразу казав: "Мама, я живий!", а я чую на фоні обстріли. Раз дуже довго з ним говорили. І він мені раптом каже: "Я з тобою попрощаюся". Він, напевно, відчував", – каже Анна Захарівна і заливається слізьми.
Пенсіонерки Ольга Назарчук, Галина Плацинська та Анна Мельник приїхали до Києва з Радомишля. 30 жінок у столиці зібрала на дводенну екскурсію Всеукраїнська громадська організація "Об’єднання дружин і матерів бійців-учасників АТО".
Спочатку вони відвідали службу у Володимирському соборі, потім рушили на Троєщину до Пам’ятника добровольцю. Після стіни пам’яті на Михайлівській площі жінкам провели екскурсію в Музеї історії Києва.
Далі – спеціально для них у Будинку вчителя організували концерт, а потім під готелем у Вишгороді – фаєршоу.
Наступний день розпочався з екскурсії у Межигір’я, далі – у парк Вічної слави, потім – екскурсія в Київську фортецю і насамкінець – прогулянка на теплоході по Дніпру.
Екскурсійна програма була настільки насиченою, що здавалося: такий марафон не під силу немолодим жінкам, які, до того ж, є емоційно пригніченими.
"Та ви що!? Вони допізна не хотіли йти спати, у такому піднесеному стані були після першого дня!" – розповідає Наталія Московець, голова правління Всеукраїнської громадської організації "Об’єднання дружин і матерів бійців-учасників АТО".
"Така насичена програма дозволяє відволіктися від свого болю. Ти відпочиваєш, і після цієї поїздки ніби по-новому починаєш дихати", – каже Світлана Литвинська, одна з керівників "Об’єднання".
Сама вона прийшла в організацію у 2016-му, через півтори року після загибелі під Іловайськом чоловіка Юрія Литвинського, заступника командира батальйону "Донбас".
"Мене запрошували в поїздки ще в 2015-му, але я ігнорувала запрошення. А тепер розумію, що це була моя помилка. Коли вперше поїхала на екскурсію у Львів, то познайомилася з жінками, чиї чоловіки теж були в батальйоні "Донбас".
І я нарешті відчула, що можу відкритися, мені є з ким вільно спілкуватися. Бо ніхто не ставить недоречних запитань, усі все розуміють з півслова", – каже Світлана.
За її словами, є речі, які можуть зрозуміти лише такі жінки, як вона. Наприклад, чому вона відмовляється називати себе вдовою.
"Це інший статус. Наші чоловіки не просто померли, вони загинули за Україну, за її майбутнє. Тому ми називаємо себе дружинами загиблих", – уточнює Світлана Литвинська.
Відправною точкою у створенні "Об’єднання дружин і матерів бійців-учасників АТО" стала Іловайська трагедія.
"Тоді був такий важкий період для всіх родин бійців. Після Іловайського котла існував певний інформаційний вакуум, нічого не було відомо. Був один номер телефону, куди всі дзвонили, збирали інформацію, і так почали спілкуватися", –каже керівник організації Наталія Московець.
Чоловік Наталії повернувся додому живим. Тому в неї знайшлися і сили, і енергія взяти під опіку тих, хто втратив найрідніших. Найважче тут – це достукатися до згорьованої матері чи дружини, щоб та не замикалася в собі.
"Період, коли жінка виходить зі стресу, різний. Якщо це втрата чоловіка – то дружина переживає стрес десь три роки. А для мами, яка втрачає дитину, то це цілих п’ять років і більше. Мамам, а особливо, які втратили єдиного сина, дуже важко. З цією думкою змиритися нереально.
Але реально і важливо хоча би зрозуміти, що потрібно жити далі", – каже Наталія.