Він був упевнений, що під Маринівкою з ними нічого не станеться… – вдова загиблого бійця АТО

Солдат 30-ї окремої механізованої бригади Олександр Коростинський загинув 8 серпня 2014 року поблизу села Маринівка Донецької області. Його мінометний взвод потрапив під прицільний вогонь російських військ. Кермуючи «Уралом», він зміг вивести машину з-під обстрілу, врятувавши тим самим вісьмох побратимів. Сам же поранений боєць залишився на полі бою. Відтоді, близько півтора року, його вважали зниклим безвісти. А потім, за дивним збігом обставин, спочатку поховали в іншому селі під іменем іншого героя з Житомирщини, Петра Радкевича, котрий теж загинув на сході. Виникла плутанина з документами.

«Мого чоловіка спершу поховали в селі Кошечки Овруцького району. Про це нам повідомив слідчий, який допомагав вести пошуки. Чому так сталося? Мабуть, через халатність військових,» – так із болем констатує вдова героя Марина Коростинська.

Усі крапки над «і» вдалося розставити після проведення ДНК-експертизи. 13 листопада 2015 року Олександра перепоховали у рідному селі Острожок Бараніського району Житомирської області. За ніч до цього односельчани воїна зустрічали автомобіль із його тілом, стоячи навколішки обабіч дороги зі свічками у руках.

Востаннє на зв’язок із рідними тридцятирічний Олександр Коростинський виходив того ж фатального 8 серпня 2014 року. Вранці він іще встиг поговорити з дружиною.

«Я з ним розмовляла в той останній день. Десь о дев’ятій годині приїхала на роботу. Він розповідав, що ніч була „спекотною“, але втішав, що все буде добре. І того ж дня їх відправили під кордон із Росією, де був жах…» – пригадує жінка.

За злою іронією долі, двох найдорожчих жінок Олександра – маму і дружину – звуть Маринами, а смерть наздогнала його під селом із промовистою назвою Маринівка. Хоча сам загиблий такий символізм трактував інакше.

«Я ще запитувала командира взводу: „Скажи мені, коли ви під’їжджали туди, як він відреагував на саму назву села?“ Командир сказав, що Саша тоді шуткував, мовляв, тут із нами точно нічого не повинно статися, – розповідає Марина Коростинська, уточнюючи: – Скоріше за все (хоч я і не можу стверджувати), Саша стік кров’ю прямо на місці, отримавши поранення ключиці. Це було єдине поранення».

Пошуки Олександра тривали майже півтора року. Довгими і виснажливими видалися вони для його родини. Дружина героя каже, що допомагали навіть російські військові. Разом із тим траплялися й шахраї, котрі, телефонуючи посеред ночі, пропонували викупити чоловіка з полону.

«Ми зверталися і до тієї сторони – в Росію. Мусили спілкуватися з російськими командирами, які все ж таки йшли із нами на контакт. Допомагали й місцеві жителі. Наприклад, я знайшла жінку, на городі якої стояв „Урал“ чоловіка. Вона розповіла, що відбувалося тоді. За цих півтора року було дуже багато чого. Траплялося чимало негідників, які пропонували й викуп за чоловіка. Могли й о третій-четвертій ранку розбудити телефонним дзвінком із такими „пропозиціями“. Взагалі, на початку, було важко шукати. Це зараз уже є волонтери, є різні спілки, де допомагають. А тоді ми згуртувалися саме родинами – у тому бою разом із Сашею загинуло шестеро хлопців», – продовжує вона ділитися болючими спогадами.

Після втрати чоловіка Марина забула, що таке свята і як воно – усміхатися. Звучить моторошно до щему: їй 29 і вона – уже вдова. Для неї і батьків загиблого героя лишилася тільки пам’ять, яку вони берегтимуть. Саме з цією метою Марина й організувала 26 березня у Баранівському будинку культури зустріч із родинами десятьох загиблих учасників АТО їхнього району. Під час того ж заходу їй вручили посмертний оренд чоловіка «За мужність» ІІІ ступеня.

«Звичайно, хотілось би, щоб орден мій чоловік отримав сам. Але коли вже так склалося і Бог вирішив по-іншому, то ми мусимо це прийняти і пам’ятати. Дуже хочеться, щоб цей трагічний список завершився», – скаже Марина, приймаючи нагороду.

У щасливому шлюбі вони із Олександром прожили майже чотири роки. Розписалися у 2011-му, хоча за півтора року до того вже жили разом. Покійного чоловіка Марина згадує, як невиправного оптиміста, сильну і мужню людину:

«Після одруження ми переїхали до Києва, де він працював у великій торговельній компанії. Він був справжнім чоловіком – я почувалася за ним, як за кам’яною стінною. Саша був роботящим, захоплювався машинами, – у нього все буквально горіло в руках. Справді Бог забрав кращих. Мій чоловік завжди усміхався, в нього ніколи не було поганого настрою. Він умів усе перевести на позитив. Саша завжди допомагав усім. Мене він ніколи не називав на ім’я, а просто Маргошею, казав: „Магроша, не панікуй, усе буде добре!“»

На фронт Олександр Коростинськийвідправився навесні 2014 року. 20 березня його призвали на службу за мобілізацією. Будь-які спроби ухилися від виконання бойового обов’язку герой вважав не припустимими. Забороняв про це думати й рідним.

«Він приїхав із Києва і йому прямо тут, вдома, вручили повістку. Він одразу сказав: „Поїду. Переховуватися я не буду“. Відверто кажучи, після мобілізації я телефонувала йому й казала: „Саш, усі щось роблять: вигадують собі якісь хвороби. Давай і ми щось робитимемо… На це він категорично відповідав: „Ні! Не смій, бо це соромно!“» – додає наприкінці розмови Марина.

Олександр ТРОХИМЧУК