Молодий житель Малина Житомирської області, який зламав у автокатастрофі хребет, не падає духом і намагається вести життя звичайної людини, пишуть Факти.
24-річний житель містечка Малин Олександр Нестеренко, відвізши вагітну дружину на збереження в обласний центр матері і дитини, на зворотному шляху потрапив у страшну автокатастрофу, після якої ледве вижив. Через перелом хребта молодий чоловік прикутий до ліжка, а пересуватися може або в інвалідному візку, або поповзом, підтягуючись на руках.
Зараз йому часто сниться, як вони з маленьким Ростиком йдуть по алеї міського парку, як синок бігає між деревами, збираючи жовті листочки, або ховається за товстими стовбурами і зі сміхом тікає, а тато його наздоганяє, піднімає сильними руками вгору і кружляє, кружляє.
Іноді уві сні з ними гуляє мама Ростика, теж Саша. Але вона сниться все рідше і рідше. У березні минулого року подружжя Нестеренко розлучилися.
«Я вже не втрачаю надії. Гірше бути не може, прошу тільки Бога, щоб дав мені сил і терпіння, а моїм близьким – здоров’я. Після всього, що сталося багато чого переосмислив, став іншою людиною – більш впевненим у собі. Життя дуже сильно мене труснула. Думаю, що тепер змінююся в кращу сторону. Ображатися на долю, нервувати і зриватися на комусь немає сенсу», – говорить Сашко.
Його пенсія – 850 гривень. Вистачає якраз на памперси.
«Зараз намагаюся вести життя звичайної людини. Після ранкового туалету п’ю каву. Роблю гімнастику. Потім переповзати (пересуваюся по підлозі рачки) до тренажера, на якому 30-40 хвилин займаюся «веслуванням».
Поки в очах не починає рябіти. Потім півгодини стою на ногах. Довше не виходить. Але зараз це саме щасливе для мене час, тому що з’явилася реальна надія, що я знову зможу ходити. Олександра іноді призводить Ростика, а він каже: папа, вставай, підемо на прогулянку. Вони з Сашком живуть неподалік, у її батьків. І я сідаю в крісло. Якщо погода дозволяє – виїжджаю на вулицю.
Нещодавно гуляли з кумом і його маленьким сином. Кожен такий виїзд для мене – подія. Здається, я навчився цінувати багато чого з того, що здорові люди не помічають, а якщо і бачать – не надають значення. Яке щастя – дивитися на сонце, небо не через вікно палати або кімнати, слухати спів птахів, вдихати запах трави або осіннього листя.
Головний стимул для мене, який не дозволяє здатися, опуститися, – це син. Заради нього намагаюся. Ростику вже два рочки. Він так жваво розмовляє! Коментує все, що бачить. Про моєї хвороби нічого не говорить. Але розуміє, що зі мною щось не так. Іноді жаліє мене: у тата вава …»
Його колишня дружина говорить: «На жаль, Саша вже не той, за якого виходила заміж і від якого дитинку хотіла. Це вже не мій Саша. Безумовно, я поважаю колишнього чоловіка, що пережив таке, чого й ворогу не побажаєш. Мені його щиро шкода. Я вдячна Саші за дитину. Але жити з ним не хочу. Навіть якщо він знову почне ходити. І буду щаслива, коли у нього все налагодиться, в тому числі і в особистому житті …»
Для читачів, які хочуть допомогти молодому чоловіку-інваліду матеріально, даємо його банківські реквізити: Приватбанк. ОКПО, ЄДРПОУ: 14360570. Код банку-одержувача (МФО) 305299. Номер рахунку: 29244825509100. Призначення – для поповнення картки / рахунку № 4627081225342216. Одержувач – Нестеренко Олександр Юрійович. Тел. (093) 092-44-42.
