400-кілометровий рейд ВДВ Збройних Сил України тилами противника з понад 160 годинами боїв змінив хід бойових дій на Донбасі. Це була найвдаліша військова операція українських десантників. Тоді американський експерт Філіп Карбер назвав командира 95-ї окремої аеромобільної бригади полковника Михайла Забродського кращим керівником найкращої у світі бригади такого типу. Визнання і високе звання Героя України жодним чином не зробили тепер уже генерал-лейтенанта Забродського, командувача ВДВ, менш уважним до всіх сторін життя улюбленого роду військ. Він живе своєю роботою і каже, що зможе зітхнути з полегшенням лише тоді, коли в країні закінчиться війна.
– Люди мене впізнають, але це не тішить моє самолюбство – частіше, навпаки, заважає. Загалом, всі мої звання і нагороди – це заслуга не моя, а моїх підлеглих, – розповідає Михайло Віталійович.
Командувач ВДВ добре пам’ятає анкетування під час вступу до вищого військового навчального закладу, тоді ще в радянському Ленінграді. На запитання щодо причин вступу на військову службу пропонувалося п’ять варіантів відповідей, останньою було: “Велике особисте бажання”. Обрав її без вагань. Адже перед очима був приклад діда, який пройшов три війни. Саме на його прикладі відбувалося становлення та гартування характеру Михайла.
Служити у десантні війська потрапив у російській армії. Тоді й гадки не мав, що згодом на Батьківщині доведеться застосовувати здобуті навички у бою з пропутінськими агресорами.
– Ми вчилися в умовах, коли складові обстановки подавалися в готовому вигляді. Ми їх відпрацьовували на навчаннях і тренуваннях. Події на Сході країни показали: щоб скласти мозаїку обстановки, потрібен дуже серйозний процес. Ніхто не розкаже всіх нюансів, які визначаються із доповідей при спостереженні, із висновків, припущень та інтуїції. І лише за правильного їх поєднання можна розраховувати на половину успіху. Адже головних помилок командири припускаються, коли мають неправильне бачення того, що відбувається. Тож, коли в мене є можливість подумати, взяти паузу і розібратися в обстановці, я ніколи цим не нехтую. Завжди потрібно чітко усвідомлювати, що твоє рішення на бій – це ризик, і твій промах може бути оплачений чиїмсь життям. З одного боку, це підштовхує до зважених рішень, з другого – ти постійно відчуваєш тягар відповідальності. А під час бою, навіть коли розумієш, що щось іде не так, не маєш морального права показати підлеглим розгубленості або невпевненості. Як би погано все не складалося, всі дивляться на тебе і чекають рішень. Поруч іншого командира немає, і від тебе залежить все, ти маєш тримати ситуацію під контролем. Тепер, коли ситуація на фронті перейшла з динамічної в більш статичну, всеодно комусь щодня доводиться ризикувати життям, ціна наших помилок не стала меншою, – розповідає Михайло Забродський.
Війна змінила Михайла Віталійовича. Почав помічати, що з початком конфлікту такі національні атрибути, як громадянство, гімн, прапор, під яким ідуть у бій, мають глибоке духовне значення. Це те розуміння, яке з плином часу занурюється на підсвідомий рівень, і людина, не помічаючи цього, починає керуватися ним у своїх рішеннях, вчинках, діях.
Починаючи з 2014 року і до сьогодні, Михайлу Забродському жодного дня не вдалося відволіктися від служби.
– Можна напружувати мозок навіть тоді, коли нічого не плануєш і не виконуєш. Але однієї думки про те, що там, у Луганській і Донецькій областях, не одна тисяча людей досі ризикує життям, вже достатньо, щоб не виходити з постійної напруги, – розповідає командувач. – Добре, що в мене є людина, старша за посадою, до якої я можу звернутися, яка говорить зі мною однією мовою, думає в одному ключі, але більш масштабно, бо має великий службовий і життєвий досвід. Мені його поради дуже знадобилися влітку 2014-го. Коли картина щодо обстановки, в якій потрібно буде виконувати бойове завдання, прояснилася, я сказав йому: «Ну що ж, давайте прощатися…» – і почув: «Я все розумію не гірше, ніж ти. Але йди вперед, нічого не бійся і не озирайся». Тоді мені цих слів вистачило, вони стали справжньою підтримкою. Напевне, це й є той найвищий рівень взаємодії між людьми, коли все видно й так, без зайвих запитань, коли лише з двох фраз стає зрозуміло, в чому справа. В такі хвилини поради зайві, потрібна лише підтримка. Цього достатньо, щоб усе склалося, як має бути.
Тверезий розрахунок, максимальна зібраність, чіткі вказівки – це ті складові, які завжди вирізняли комбрига Забродського. Він дорожив життям кожного. От тільки напружені нерви відігравали негативну роль – інколи нівелювалося почуття самозбереження.
Читайте також: «Це була людина, яка зробила славу ВДВ», – десантники про Героя України Сенюка
Був випадок, досить типовий для бойової ситуації, проте комбригу він тоді запам’ятався найбільше. Це сталося неподалік Савур-Могили – у Степанівці. Бійці 95-ї та 30-ї бригад спільно виконували завдання. Населений пункт невеличкий, там таких понять як передній край і тил не існувало взагалі. Зав’язався бій. Всі комунікації з тилом перебували під постійним обстрілом, можна сказати, що їх на той момент не існувало. По українцях вела вогонь ворожа артилерія. Добре, що кваліфікація тих артилеристів була не надто високою: снаряди постійно перелітали через бойові порядки батальйону та передовий командний пункт і лягали на сто метрів далі. Звісно, така ситуація гнітить і нервує, особливо якщо це відбувається з інтервалом 15-20 секунд протягом доби. Але коли дії перемістилися у північно-східну частину Степанівки, на її околиці, снаряд влучив в командно-штабну машину. Вона спалахнула. А боєкомплект, що в ній був, почав детонувати. Всі розбігалися в пошуках укриття.
Читайте також: "Офіцер-десантник повинен уміти все", – Михайло Забродський. ФОТО
– На той момент я розмовляв з командиром батальйону по радіостанції. Коли це трапилося, в голові промайнуло дві думки: ворожа артилерія знайшла місце нашого польового командного пункту, отже, зараз буде зосередження вогню. Маю за лічені миті знайти укриття. І водночас розумію, що на іншому кінці чекають моєї відповіді, – згадує командувач. – Я біг до канави, а по радіостанції мене постійно викликав комбат. Я розумів, що якщо не відповім, він подумає, що мене вже немає в живих, розпочнеться плутанина, бо, можливо, на зв’язок вийти вже не вдасться. Я зупинився, перевів подих і пояснив йому, що не виходив на зв’язок, бо мав деякі труднощі. Він навіть нічого не запідозрив. І лише закінчивши розмову, я стрибнув в укриття. Все це відбувалося на клаптику землі у 50 метрів, за кілька секунд. Хто тоді мною керував, не знаю. Щось є таке на підсвідомому рівні, що підштовхує чинити саме так. Пояснити пізніше свої дії не зміг, хоча розумів – скоїв дурницю, коли зупинився, адже там реально можна було залишитися назавжди. Все це робив автоматично, і це спрацювало.
Читайте також: "У ВДВ має бути тільки два стани – воювати або готуватися до війни", – Забродський
Виручала не лише командирська інтуїція, а й допомога місцевого населення. Михайло Віталійович міг би розповідати про це багато. Адже 2014-го на таку підтримку не очікували. Траплялося, що люди виходили до українських десантників перед населеним пунктом і говорили: «Хлопці, не ходіть туди, там міни ставили». Хоча могли тихенько сидіти по домівках і чекати, чим це все закінчиться. Було й таке, що на вулиці просто підійшли до колони із застереженням: «Там попереду за перехрестям два дев’ятиповерхові будинки, в них бандити влаштували на вас засідку». Надходили і смс чи повідомлення в Інтернеті. Він і досі не знає, хто ці люди, але їхня допомога була дуже потрібною.
Генерал-майор Михайло Забродський, на рахунку якого достатня кількість вдало спланованих та проведених операцій, досить стримано розповідає про власні досягнення, успіхи приписує не собі, а людям, які були поруч, які б ніколи не підвели свого командира: «Мені впевненість у підлеглих дуже допомагала. Важливо хоча б знати, хто з тобою поруч. Під час операції і бою ти маєш бути впевненим, що людина, яка поруч, не покине тебе і не зрадить. Це дуже важливо».
Читайте також: "Десантники на власному досвіді відчули болючий сенс фрази – «Ніхто, крім нас!», – командувач ВДВ Забродський
Стосовно відсутності почуття задоволення від того, що доріс до висот, гадає, що це, напевне, той механізм, який штовхає на більші досягнення, вимагає досконалості, особливо тоді, коли з’являється досвід і можливість озирнутися назад, зробити висновок відносно того, що вдалося, а що ні. Михайло Віталійович переконаний, що зі званням полковника чи генерала благодать не сходить. Той, хто правильно розуміє свою роль і місце в житті та службі, знає, що вищі щаблі передбачають і більшу відповідальність, і більший масштаб.
– Я ніколи не прагнув генеральських погонів. Просто так склалася доля. У мене було багато в житті доленосних переломних моментів, коли мав обирати: продовжувати військову службу чи ні, бути серед однодумців у військовій частині чи займатися штабною роботою. Але мене завжди тягнуло туди, де жива робота, де ти можеш реалізувати себе сповна. Я доклав чимало зусиль, щоб продовжувати службу у ВДВ. Аргументів для цього мав небагато, але було, як колись писав в анкетуванні – «Велике особисте бажання».
Джерело: “Військо України”
