26 квітня 1986 року – пам’ятна дата для багатьох українців. Особлива вона для тих, хто за службовим обов’язком опинився в рядах ліквідаторів техногенної катастрофи в Чорнобилі. Незабутня вона і для тих, хто змушений був покинути рідні місця і назавжди залишити батьківські домівки, щоб убезпечити себе і своїх рідних від невидимого ворога, який вирвався у світ із самого пекла.
Наша експедиція на чолі з командиром окремої роти міліції з охорони зони радіоактивного забруднення при УМВС Сергієм Сергійчуком прямує в ту частину Народицького району Житомирщини, яка піддалася обов’язковому виселенню місцевих жителів у зв’язку з наслідками аварії на ЧАЕС.
– Під нашою опікою сьогодні знаходиться 35 населених пунктів Овруцького і Народицького районів, об’єднаних однією сумною обставиною, що стала вже історією – чорнобильською катастрофою, – дорогою розповідає Сергій Сергійович. – Це півтисячі квадратних кілометрів, де і сьогодні проживає близько 500 чоловік, в основній своїй кількості – люди похилого віку, які доживають відведений їм вік. Є кілька сіл, де живуть по 2-3 людини. Ось, наприклад, у с. Звиздалі мешкає тільки літня сімейна пара, що нікуди не побажала виїжджати. А в с. Великих Кліщах нещодавно померла остання його мешканка. Але є села, куди люди повернулися. Такі, наприклад, як с.Лозниця, де сьогодні проживає 28 людей, навіть молодь.
Але ми їхали в с. Малі Кліщі. Тут залишилися тільки три бабусі, що живуть по сусідству одна з одною. Трьом – давно за 80.
Дорога в забуте незабутнє
…А на перший погляд так нічого й не змінилося: звичайний путівець, засмічений і ще не розчищений після важкої зими. Навколо – повноводні водойми, що розлилися цієї весни, і просто залиті розтанувши снігом поля. За кілометр від в’їзду в с.Малі Кліщі погляд розчулює ніжна і пухнаста зелень молодих ялинок, що ростуть вздовж дороги і ніби норовлять розстелиться просто під колесами нашого автомобіля.
І раптом по обидва боки – щільна стіна густої хащі. Із заростей ще неодягненого молодого лісу не відразу можна розгледіти якісь будівлі.
– Ну ось ми і в селі, – повідомляє наш гід Сергій Сергійчук. – Ліворуч, якщо зумієте розгледіти, – сільська хатинка, праворуч – те, що залишилося від місцевого клубу і колгоспу.
Наша експедиція зупинилася, щоб розглянути і зафіксувати місцеві краєвиди. Село зустріло нас сторожко. Це відчувалося у протиприродній тиші.
Навіть птахи в густих заростях мовчали, поки ми з камерами і фотоапаратами заглядали крізь хащі. А звідти на нас, чужинців, дивилися порожніми очима вікон вцілілі будинки, які дивом пощадив час від повного руйнування. Над дорогою – зупинка прикрита зломленим деревом, на якій вже давно ніхто не чекає автобуса, що слідував у районний центр, під її дахом не ховаються від дощу та снігу. Порожньо.
Цікавість тягне заглянути в один з будинків, де колись хтось жив. Сергій Сергійович не заперечує. Але підступитися до вхідних дверей виявилося не так вже й просто: тільки впораєшся з хльосткими гілками заростей, як тут же провалюєшся по коліно у величезний кучугуру снігу, ще не розтанув і немовби залишений сонцем як пастка для таких ось експедиторів. Якось таки дісталися до вхідних дверей. Вони не замкнені. Від кого і що тут приховувати?
Всередині будинку, як і очікувалося, темно, сиро й холодно. Кругом – безлад, мабуть, залишений господарями під час екстреної евакуації: на підлозі – запилені речі, домашнє начиння, на стінах – вже непотрібні наочні плакати. Це сіни, двері яких ведуть у дві колись жилі кімнати.
У першій – стара російська піч, давним-давно охолола і відвологла, біля темного вікна – буфет з незайманою, акуратно розставленим ще господарями посудом.
Поруч на лаві валяються керамічні вищерблені горщики, які із кашею чи борщем раніше гріли боки за грубною заслінкою. У кутку на столі – перекинута пачка звичайної соди.
Наступна кімната світліша. Тут аж три вікна. Справа видно залишки пожежі на ще одній невеликій печі. Під стелею в обрамленні вишитих гладдю рушників ховається святий образ Господній. Перед ним давно не горить лампадка, і ніхто більше не прихилить в молитві коліна. Безликий святий байдуже дивиться на чужинців, які навіщось потривожили спокій цього будинку.
І раптом на лаві під вікном – альбом. «З фотографіями!» – миготить перша думка. З трепетом, надією побачити тих, хто тут жив, відкриваємо одну сторінку, потім другу, третю, восьму… Альбом порожній.
Сергій Сергійович тим часом показує нам знайдені раритетні речі домашнього вжитку – рубель (спеціальне дерев’яне приладдя для прасування) і частини ткацького верстата.
– У таких покинутих будинках знаходяться старовинні речі, – пояснює Сергій Сергійчук. – За ними часто полюють колекціонери і бажаючі заробити на раритеті. Наше завдання – не допустити мародерства у покинутих будинках. І навіть не тому, що ці речі комусь належать (навряд чи хтось повернеться за ними). Всі предмети радіоактивно небезпечні, оскільки, згідно зі свідченнями дозиметра, рівень радіації тут тричі перевищує норму.
Живі душі мертвої зони
Ми вирушаємо далі. На іншому кінці села ось уже декілька десятків років сусідять три місцеві мешканки. Всіх трьох ми застали у господарських турботах. Біля своїх будинків бабусі возилися з картоплею, яку дістали з льохів і готували для посадки на городах.
Тим часом на даху одного з будинків ми побачили людей, які лагодили дах, що провалився за зиму.
– Це мої бійці, – пояснив Сергій Сергійович. – Тут поряд знаходиться контрольно-пропускний пункт, куди на 15 діб заступають чергувати міліціонери роти. Як правило, вони – перша допомога для решти місцевих жителів. Ось зараз бабі Ніні дах лагодять. А заодно несуть наряд по обмеженню доступу в зону відчуження.
Власне зона починається за межами шлагбаума, що перегороджує подальший шлях. Щоб пройти далі, потрібен спеціальний пропуск або дозвіл. Інакше – штраф згідно із законодавством. Не боїться штрафу тільки 86-літня Галина Олександрівна Повар, будинок якої знаходиться як раз за шлагбаумом. Зігнута у три погибелі старенька пересувається, спираючись на дві сохи. Вона запрошує нас до свого обійстя.
У будинку дві просторі кімнати, прибрані на старий лад, з піччю і лежаком на ній. Галина Олександрівна говорить, що час від часу її забирає син до себе у Запоріжжя. Але переїжджати назовсім вона не хоче: тут прожила все життя, поховала чоловіка, тут і сама буде доживати свої дні. Отримує нечасті листи від рідних, перечитує їх щодня, милується фотографіями онуків і правнуків.
Радіації не боялася і не боїться – жива і слава Богу! А що нездоровиться, так це від старості. Хліб і необхідні продукти сюди доставляє автолавка. Багато по господарству зробити не може, але під боком у неї «солдати» (міліціонери окремої роти), які ніколи не відмовлять у допомозі.
– Он зараз Нинці дах полагодять, а потім візьмуться за мої, тому що частково провалилися і в будинку, і в сараї. Цьогорічна зима видалася лютою і сніжною, – говорить Галина Олександрівна. – Скоро сонечко пригріє – і на город. Хлопці допоможуть зорати шматочок землі, посаджу картоплю, цибулю… А влітку – у ліс по ягоди і гриби. А ви знаєте, скільки тут грибів?
На це питання наш гід Сергій Сергійчук лише загадково посміхається. Опісля він розповідає, що ягідно-грибний сезон – це найгарячіша пора для бійців окремої роти. Ліси дійсно наповнені ягодами-грибами, але виносити їх із лісу, тим паче вивозити на продаж, категорично заборонено. Без перебільшення, дозиметри зашкалюють. Найважче переконати в цьому людей, особливо мешканців сусідніх населених пунктів, для яких дари лісу – чи не основний вид заробітку.
Тим не менш, Галина Олександрівна, як і багато років тому, справно заготовлює і гриби, і ягоди, садить картоплю. Каже, коли приїжджає син, передає йому всі заготовки для онуків. Хоча навряд чи гостинці доїжджають до Запоріжжя…
За інформацією СЗГ УМВС України
в Житомирській області
