Головна Місто Звільнений з полону Любомир Гринюх збирається на рибалку в Житомир

Звільнений з полону Любомир Гринюх збирається на рибалку в Житомир

45
0

У серпні з полону бойовиків було звільнено 12 наших бійців. Один із них — Любомир Гринюх, провів у неволі 8 місяців

Дванадцять українських бійців. Дванадцять історій про людську незламність.

— Хлопці, бачу вам добряче дісталося. Що б ви порадили нашим бійцям на випадок полону?

Присягаюсь, п’ятеро з них майже хором сказали:

— Краще туди не потрапляти!

Було добре помітно, що неволя немов збила їх у моноліт. Я вже дещо про них чув, тому кажу:

— Ви повинні знати командира розвідвзводу з 90-го десантного батальйону Володю Костіва. Я зустрічався з ним у Житомирі. Він з волонтерами після свого звільнення з полону створив громадський рух на вашу підтримку.

— Ти про «Патрона»? Та ми ж із ним в одній камері сиділи. Подзвонити можеш?

Один із хлопців схвильовано висмикує в мене з руки мобілку:

— «Патрон»? Це Серьога Бретоусов. Нас дванадцять. Точно не знаю, хто нас витягав. У «хаті» залишилось ще 23. Хлопці там тримаються…

Сергій відходить у бік побалакати з «Патроном». А Любомир Гринюх запитує:

— Володя вам розповідав, як ми з 90-м у Донецькому аеропорту 9 діб полювали за 3-ма сепарськими танками? Ще та була халепа.

Любомир без поспіху веде мову про ті зимові події.

У кожного з цих «кіборгів» унікальна особиста історія. У Любомира вона закарбована на обличчі трьома шрамами від осколкових поранень і бойовими травмами. Він досі поганенько чує, відчуває біль у грудній клітці, де шматок бетону вирвав з бронежилета пластину.

Йому пощастило. Вибух фугасу під новим терміналом спочатку підкинув догори, а потім склав унизу плити перекриттів. Гринюх не опинився в братській бетонній могилі, бо знаходився на силовій балці. Світ кружляв перед очима чоловіка, у вухах гуло та дзвеніло, шию заливала кров. Більш-менш прийшов до тями, коли вцілілі бійці викопували із завалів поранених.

Огледівся. Толик за позивним «Спартанець» розставляв уцілілих по позиціях у руїнах. Любомир, хоч і двічі при цьому втрачав свідомість, отримав ротний кулемет. Зброї, боєприпасів у зведеної групи майже не залишилось.

Хлопці стягували поранених в укриття. Медика 80-ки знайшли в завалах непритомним, до другої години ночі він вмер. У цей час 90-й батальйон отримав по радіо наказ про вихід з термінала малими групами. Хоч і сам був поранений й контужений, офіцер-медик на ім’я Костя обколов понівечених знеболювальним, перебинтував їм культі відірваних кінцівок. Звечора 20 січня в підрозділі Гринюха було 9 важкопоранених, до ранку 21-го дожили троє.

Вранці бойовики підійшли до українців на відстань у кілька десятків кроків. Вони вже розуміли, що десантникам нічим відбиватись, і пропонували їм життя в обмін на здачу позицій. «Спартанець» вийшов до них на перемовини. Йому пообіцяли, що пораненим нададуть невідкладну допомогу й одразу передадуть нашій стороні. Решту роззброять і відпустять до своїх. Любомир укотре втратив свідомість, а коли прийшов до тями, побачив над собою бойовика з наставленою на нього зброєю.

Звісно, українцям збрехали. Під конвоєм бранців вивели у старий термінал. Там примусили дістати з українського підбитого бронетранспортера двох наших загиблих. «Беха» з мертвим екіпажем по інерції в’їхала в щебінь, ще чаділа. Потім всіх чотирнадцять полонених завантажили в «Урал» і повезли у будівлю колишньої гірничо-рятувальної служби. Там були Захарченко і Кононов. Захарченко прочитав лекцію про «них хороших і нас поганих». За його наказом десантників перемістили в підвал на «Спарті». Там знущались, били. Для Любомира цей жах тривав вісім місяців і один тиждень.

— Знаєте, чим мене вразив день звільнення? — питає Любомир. — 26-го через обстріли в районі обміну наш обмін відклали. Передали 27-го в день народження моєї мами Олександри Ярославівни. Дивний збіг, правда?

— Мабуть і одинадцять твоїх побратимів тепер ніколи не забудуть день, коли народилася твоя матінка, — відповідаю. — Що робитимеш далі?

— Спочатку — на обстеження в шпиталь. Потім поїду на рибалку в Житомир до Стаса з 90-го батальйону, він тепер мені, як брат. Згодом повернусь сюди, на війну.

— Не навоювався?

— Річ не в тому. Коли нас виводили на роботи, я бачив серед сепаратистів і офіцерів росіян, і бурятів, і кавказців. Буряти глузували з нас і казали, буцімто вони добровольці, прийшли сюди підтримати братів-слов’ян. Ми ж для них, з їхніх слів, — фашисти… Дуже хочеться довести мешканцям Донбасу, хто є хто, хто за правду воює, а хто за гроші…

Віктор ШЕВЧЕНКО

 

ЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here