В рамках проекту "Вільний університет" в Житомирі з лекцією побував Володимир Шовкошитний – депутат України першого скликання та співавтор усіх основних державотворчих актів України (Декларація про Суверенітет України, Акт проголошення незалежності України та Конституція України).
Він розповів, що має чотири освіти і чотирьох дітей. Дружина, яка народилася у Грозному, бездоганно розмовляє українською і жодного разу не перечила чоловікові, коли той йшов на барикади.
Свою зустріч із житомирянами політичний та громадський діяч, доктор філософії та фізик-атомник за першою освітою Володимир Федорович розпочав із розповіді саме про останні барикади в центрі столиці.
"Скажу відверто, я не видав коктейлі, але я їх розливав і приносив ящиками на Майдан. Я навіть кидав по ту сторону бруківку і радів, коли чув, що вона в когось влучила. Чому? Бо я бачив як радіють ті, що у формі, коли стріляють по людях, коли кидають гранати. Вони робили це із задоволенням, супроводжуючи відповідними жестами. У бігатьох з них не було ні краплі жалю чи сіцмління. Не знаю з якою швидкістю клали ту бруківку, але розбирали її миттєво. У найстрашніші ночі штурму єдиним порятунком беззбройних активістів залишалася вогняна стіна від палаючих шин. Коли вони закінчувалися, люди палили те, на чому спали і навіть теплий одяг. Я із двома своїми синами був у 9 сотні. Якось зранку один з них каже "Тату, дай людей, я там бублики привіз. Треба перенести сюди". Я не зрозумів для чого іт бублики, коли тут війна. Потім виявилося, що то він так про шини говорить. Я був на усіх барикадах і революціях цієї країни і буду йти туди доки зможу. Сини були зі мною, а жіноча частина родини готувала їжу та чай і теж відправлляи на Майдан , – відзначив Володимир Шовкошитний.
Він поділився, що в його житті було кілька найщасливіших днів. Один із них – це коли Майдан витримав штурм у лютому і замість розбігатися, люди навпаки почали гуртуватися, збиратися і беручись під руки тримати оборону.
"Я ледь стримував сльози, коли бачив як з усього Києва нам на підмогу йдуть десятками, сотнями люди. Це ті, про кого ще нещодавно я казав, що "кияни більше "кієвляні", ніж українці". Ці кияни посеред ночі пішком йшли з різних районів, – розповідає далі гість. – До нас приходили і питали, які маємо потреби. Люди жертвували всім – несли одяг, їжу, теплі напої, ліхтарі, аби засліплювати снайперів на дахах. Такого в Україні ще не було ніколи. Це справжня ревлюція гідності. Для мене це було дуже великим піднесенням. Таке ж я відчував у липні 1990, коли була прийнята Декларація про Незалежність із написаними в ній моїми рядками".
Також Шовкошитий розповів, що працював інженером на Чорнобильській АЕС і півроку після аварії очолював комісію по ліквідації її наслідків. У перші дні після трагедії перевіз свою родину подалі від Чорнобиля.
"Тоді мій батько мені сказав, що нехай це буде найбільше випробування, яке підготувало мені життя. Але потім була незалежність, розбудова нової країни, вибори, помаранчева революція, а тепер барикади і повалення режиму. До речі. під час помаранчевої революції я був довіреною особою Ющенка на своєму окрузі і мав найкращі результати голосування за цього кандидата. Всі думали, що мене призначать губернатором Хмельниччини. Коли привезли бюлетені, я побачив, що они нікому не потрібні – почалася ревлюція і на сцену повилазили ті. хто ще вчора агітував за інших кандидатів. Мене потім спитали "Ти за що боровся – за посаду чи за свободу?". Кажу, що за свободу. А вони мені прямим текстом "Ну то свободєн". Я ніколи не чекав якоїсь винагороди. Унас є демократія. Ми самі обрали чотирьох наших президентів і одного навіть вигнали раніше терміну. Ми демократична, але досі не соборна й не державна нація", – наголосив Шовкошитий.
З поміж-іншого він згадав як у 1989 році боровся за перепоховання Василя Стуса в Україні і якою ціною йому це далося. Навіть по дорозі із тілом волонтерам влаштовували різні провокації, але історичну справедливість було встановлено. Саме той момент із перепохованням у житті багатьох справжніх українців та й країни загалом став переломним.
Шовкошитний зізнався, що любить українську вишиванку як жанр. Часто носить сам такі сорочки і купує їх онукам. Втім, не розуміє, чому наші сусіди росіяни так "опошлюють" прагнення українців бути собою і не зрікатися своїх національних традицій. Його дивує, чому татари в Криму так чисельно вийшли і сталиу ланцюг на підтримку України і показали своє прагнення залишатися у її складі, а тамтешні українці виявилися "малоросами" і майже ніяк не відреагували на загарбницькі дії.
Юлія ДЕМУСЬ
