Home Події Книжка Ігоря Ліберди стала доступнішою на Житомирщині

Книжка Ігоря Ліберди стала доступнішою на Житомирщині

 

Бібліотеки Житомирської області отримали книжку Ігоря Ліберди «Знак рівноваги». Видано її в рамках затвердженої сесією облради програми, що передбачає випуск соціально значущої літератури місцевих авторів.

Про це пише газета "Голос України".

Ігор Ліберда відійшов у вічність у серпні 2012-го. Не дожив півроку до 75-ліття. Про себе говорив, що двічі народжений навесні. З’явився він на світ у березні 1938 року в селі Вишнівка, яке тоді звалось Чорторийськ, Баранівського району Житомирщини. А 31 березня 1955-го пролежав на операційному столі чотири з половиною години — його оперував Микола Амосов. Під портретом автора на початку книжки не випадково є рядки: «…Намалюю серце. Подарую серце, — Вік із ним живіть».

І у віршах збірки теж часто згадується серце. Для автора це не просто метафора.
З Ігорем Васильовичем ми працювали разом в обласній газеті 21 рік. Він ніколи не нарікав на долю, на здоров’я, завжди усміхався, хоч і якось соромливо. Здавалося, що боїться завдати будь-кому хоч якогось клопоту. Невисокий, худий, одягався в «Дитячому світі». І багато ходив пішки. Це, мабуть, Амосов наказав: більше рухатися.
Про ту операцію розповідає Леся Ігорівна, дочка поета, у післямові до книжки батька: «Це була одна з трьох найперших операцій на серці, які виконав Микола Амосов. А до того був лист Микиті Хрущову від хлопчика з поліського села: «Дорогой наш новый вождь и учитель! Спасите!», санітарний літак у Москву, де професор Бакулєв відмовився допомогти, і дорога санітарним літаком назад у Київ з надією на Амосова, який тільки готувався до своїх перших операцій на серці».
Серце стало для поета символом тривоги:
Який густий довкола 
нас осот…
Болить невтішно, як ніколи, 
серце —
За висушене забуттям 
озерце,
Огрітий недопалком колосок,
За юні долю, що не відбулась,
За рідний сад, застуджений
 морозом,
За холості, без краплі, 
передгроззя,
За надрясне безпліддя 
тронних фраз.
Син педагогів, він вступив до педінституту. Навіть працював деякий час, перейшовши на заочне відділення, у сільській школі на Волині. Та після закінчення вузу обрав для себе журналістський фах. Спершу в районних газетах, а потім запросили до обласної.
1966 року побачила світ перша збірка поезій «Квартали життя». А виходу другої довелося чекати більше двадцяти літ. Він приносив у видавництва рукописи, але там відмовляли. Чому? Правду довідався згодом. Виявляється, Ігор Ліберда свого часу потрапив до «чорного списку», складеного з ініціативи Валентина Маланчука, який у 1970-х роках був секретарем ЦК КПУ, відповідав за ідеологію. Ігор Васильович і гадки не мав, що фігурує там поряд з Чорноволом, Світличним, Стусом, Сверстюком, Дзюбою та іншими дисидентами. Якщо дати нинішнім студентам-філологам вірші тоді ще молодого поета й попросити знайти там крамолу — чи знайдуть? В одному з тих віршів є такі рядки: «І хто там знову каже, що мові цій судилося змертвіти?!» А це був прямий натяк на Маланчука та йому подібних, які взяли курс на тотальну русифікацію. Тільки за перші півроку роботи Маланчука на посаді секретаря ЦК у видавництвах було зупинено шість сотень версток підготовлених до другу українських книжок. Ті роки недарма назвали «епоха маланчукізму».
Друга збірка Ігоря Ліберди «Світанковий сад» вийшла 1987-го. Сад для поета — це Сад душі нашої. Сад незнищенної духовності.
Третьої збірки чекав ще 20 літ. Бо, як сам писав: «Ламати шапку перед спонсорами досі не навчився». Книжка зветься «Питальний знак». У своїх віршах поет справді багато запитує:
…Жив — не жив?..
Хоч був, та не відбувся?
Ні собі, ні людям 
не всміхнувся?
Не скривився з болю 
чи з досади,
коли дихати нестерпно 
стало саду?
А як сивиною вкрило ниву, —
Попід серцем чи ж тобі 
занило?
Вразили такі рядки:
Ні, то — не смерть!
То лиш останнє свято,
Якщо посмертних друзів 
так багато.
Про сутність людини, її призначення краще сказати важко.