26 листопада у залі кінотеатру імені Івана Франка відбувся показ альманаху "100 фільмів за 100 хвилин". Показ відбувся за підтримки Київського Міжнародного Фестивалю Короткометражних Фільмів (KISFF). Як зрозуміло з назви, до уваги глядачів було запропоновано сто короткометражних фільмів на різні теми від авторів з усього світу. Серед безлічі фрагментів кожен глядач міг знайти щось привабливе або важливе особисто для себе – і це, безумовно, найважливіша перевага такого формату.
Організація подібних показів є позитивним явищем, що сприяє розвитку громадянського суспільства і звертає увагу на безліч важливих та незручних тем. Це розумна альтернатива звичній кінотеатральній продукції, що має сумнівну художню якість та одноразовий розважальний потенціал. З іншого боку – це приклад, що спонукає глядача самостійно робити щось важливе і показувати це загалу.
Темною стороною висвітлення подібних заходів є те, що більшість видань обмежується прес-релізом та його переказом. Це залишає неозвученими деякі проблеми і через це вони гуляють з однієї ініціативи до іншої. Зокрема, найбільша проблема пов’язана з формою презентації – фільмів забагато і вони йдуть один за одним у шаленому темпі. Це занадто навіть для наших швидких часів. Не виключено, що більшість глядачів не звернули належної уваги на десяток фрагментів і навіть не помітили цього.
В плані тривалості – це не межа. Існує ціла студія, яка робить п’ятисекундні фільми і цілком можливо організувати показ їх найкращих робіт. Але "що занадто – то нездраво" і цей альманах є направду яскравим прикладом. З приводу темпу – виникає одна параноїдально-комічна думка – весь показ міг бути чимось на кшталт візуального програмування (згадайте Parallax View) і після перегляду присутні отримали вказівки, виконання яких починається після активації кодовим словом чи образом. Можливо, в найближчі дні станеться щось "цікаве". Будемо сподіватися, що це лише жарт.
Іншою проблемою альманаху є те, що фільми не складені у тематичні блоки – це спричиняє неабиякі перепади тону і в кількох окремих випадках просто дратує. Зараз ми бачимо критику (з величезним привітом пані Арбюс) надмірного сприйняття насильства дітьми, а після – комедію про те, як дівчина переплутала кімнату і не помітила різниці у партнері (що теж є критикою деградації людських стосунків, але у комічному ключі). А далі – мультик про просто подорож санчатами, а за ним – фільм про зміну подружнього статусу у соціальній мережі внаслідок домашнього насильства після невиправного вчинку. А наступний – пластиліновий мультик про персону з батонами замість рук (який є тим, чим він є і нічим більше). Така хаотична послідовність викликає запитання про дещо дивне почуття гумору укладачів. Хоча – якби все це було зроблено в одній стилістиці – така чорнота безумовно б сприймалася за промисловий стандарт.
Варто зауважити, що більшість фрагментів, особливо анімаційних – спрямовані більше не на оповідь, а на демонстрацію навичок їх авторів. Мов, гляньте й дайте мені роботу. Зокрема є стилізований під Pixar епізод із викрутасами на стільці; колажована політична критика іконографії сучасного світу; критика культури прослуховування різних жанрів мовою кліше та багато іншого. Всі вони демонструють власну естетику, але не пропонують нічого окрім справляння безпосереднього враження. І це дуже сильно дисонує з іншими творами, що присвячені певним проблемам дійсності.
Інвалідність, ксенофобія, трудова міграція, сексуальне рабство, корупція, домашнє насильство, маніпуляція суспільною думкою – фільми присвячені цим темам очевидно заслуговують більше уваги, ніж портфоліо студій анімації та спецефектів. Макрозйомка тіла жінки в момент зґвалтування. Коментування футбольного матчу хлопчиком у візку. Крупний план жіночий рук під час виконання хатніх справ та молитви. Критика брехливої реклами. Порівняння життя дитини та дорослого. Навала інформації (фільм за фільмом, фільм за фільмом) відчутно вирівнює емоційний відгук і монтує ці важливі фрагменти в майже випадкову вибірку різнорідних творів. Це дуже неправильна подача матеріалу.
А ще є гарний анекдот "остання воля помираючого – повернути книгу до бібліотеки". Приблизно так само він трапився і в альманасі. (Ще є цілий реверанс у бік Ральфа Бакші під назвою "Рожевий слон" про брудний фокус з видурюванням грошей в дурника. Він теж трапився раптом і не забився у куток.)
Окремо варто виділити українські фільми. Це були найцікавіші фрагменти альманаху, які продемонстрували наявність вміння та здатність артикулювати свої судження у простій і зрозумілій формі. Це спонукає до закликів привезти до міста щонайменше фестиваль "Відкрита ніч", а той одразу "Молодість". За можливості зверніть на наступні фільми:
· "Вікна" – абстрактна замальовка із зображеннями виду з різних вікон;
· "В печері гірського голови" – під гнітючі звуки однойменного твору пана Гріга демонструються кадри Київського метро та вуличні музиканти. Це замальовка з амбіцією рівня "Койаніскацці" і це величезний стрибок у порівнянні з усіма іншими фільмами альманаху. Це споглядання за окремим елементом життя багатьох людей та акцентування на чарівній організації метушні;
· "Зая" – цинізм та пристосуванство у стосунках чоловіка та жінка, що сама дискримінує себе ставлення до своєї ролі у стосунках;
· "15" – абстрагований переказ неприємного випадку з паном Поланським;
· "Побачення" – він, вона, галявина, якийсь напій, погляди зустрілися, зараз буде поцілунок. А! Велосераптор!;
· "А якщо так?" – про всепроникність та руйнівні наслідки корупції на прикладі маленької дівчинки.
Але найкраще враження від перегляду цього альманаху сумує фільм "Капучіно", де чоловік поважно сідає, збирається пити каву і врешті решт проливає її всю з рота на себе. Приблизно те саме сталося із фільмами по дорозі глядача. Вони були побачені, але навряд належно сприйняті. Кортить процитувати пана Еліота "Ой не питай, що то є.".
Володимир БІЛИК
