Якщо в Охтирці активісти «Свободи» на власний розсуд вирішили долю ненависного їм монумента, що спровокувало хвилю «підпільних акцій відплати» вже проти «бандерівських» об’єктів на Західній Україні, то жителі Новограда-Волинського та їх повноважні представники у міській раді продемонстрували достойний наслідування приклад толерантного розв’язання проблеми.
Про це пише видання «Урядовий кур’єр».
На бурхливій сесії депутати понад двома третинами голосів ухвали рішення про перенесення пам’ятника Леніну до скверу Слави. Цій ухвалі передувало активне громадське обговорення та Інтернет-голосування, в ході якого 68% його учасників висловились за переселення вождя і лише 21% — проти.
Втім, найважливішим є те, що роботи фінансуватимуться не з бюджету, а, як обтічно сказано в офіційному документі, «за рахунок політичних та громадських організацій, благодійних внесків громадян».
Якщо відійти від езопової мови, то фактично депутати задовольнили прохання представників «Свободи», які заявили, що за потреби навіть пустять шапку по колу для збору коштів на перенесення осоружного символу тоталітарного більшовицького режиму. Роботи планується завершити до початку чергового Міжнародного свята літератури і мистецтв «Лесині джерела», що відбудеться у кінці липня, а Новоград-Волинський має всі шанси стати першим містом в Україні, де пам’ятник Леніну встановлять за кошти… «Свободи».
На відміну від батьківщини Лесі Українки, де зміна прописки пам’ятника Леніна коштуватиме порядку 12–15 тис. грн і не вплине на архітектурне обличчя міста, у Житомирі ситуація складніша.
Тут майдан Соборний спеціально проектувався «під Ілліча». Отож його реконструкція обійдеться значно дорожче, а для просторового заповнення вивільненого місця лише сонячного годинника, який планують встановити замість Леніна у Новограді-Волинському, буде замало. Чи є такі витрати першочерговими для бюджету обласного центру — вирішувати міській громаді, бо навряд чи якась партія ризикне взяти ці витрати на свій кошт.
Натомість далекі від високої політики фахівці вже втомились нагадувати, що близько 90% серед 4641 взятої на державний облік пам’яток історії Житомирщини пов’язані з подіями війни 1941–1945 років. На жаль, більшість цих об’єктів, в тому числі пам’ятників на братських могилах загиблих воїнів, споруджувались також з недовговічних матеріалів. Отож коли одним муляє більшовицький вождь у центрі міста, то іншим болить серце від вигляду місць, що мають нагадувати живим про подвиг загиблих героїв.
Натомість за ситуації, коли реконструкція військових пам’ятників стає дедалі нагальнішим завданням, а коштів для цього бракує, обласна влада ініціювала спорудження у Житомирі за рахунок бюджету монументу колишньому голові Житомирського облвиконкому в 1955—1982 роках Віктору Кременицькому. Причому йдеться аж ніяк не про скромний бюст, а виготовлений з бронзи пам’ятник у повний зріст загальною вартістю в 1,2 млн грн. При цьому навряд чи за межами області хоч щось чули про цього діяча, а проведені журналістами опитування засвідчили, що навіть багатьом житомирянам вже нічого не говорить прізвище Кременицького.
Натомість в обласному центрі немає ні пам’ятників Лесі Українці і Максиму Рильському, хоч це їхня мала батьківщина, ні не менш відомим особистостям, які жили і працювали у Житомирі, — Олександру Довженку, Михайлу Коцюбинському, Святославу Ріхтеру, класикам єврейської літератури Хаїму Бялику і Шолом-Алейхему. Не гріх нагадати, що навіть монумент Тарасу Шевченку, який восени 1846 року побував у тодішньому адміністративному центрі Волинської губернії, споруджено ще за радянських часів, а за роки незалежності України в місті зведені за кошти спонсорів об’єкти дещо іншого ∂атунку — від пам’ятника морозиву до «кузена з Житомира» Ларіосика, згадуваного у творах Булгакова.
