Іще 15 років тому в Десятинах на Житомирщині мешкало трохи більше сотні людей. Сьогодні ж сільська громада заледве налічить і 30. За кілька років поселення могло б і зовсім зникнути з карти України. Якби одного дня тут не з’явився Олександр Кононов.
Більш як три місяці його катували «на підвалі» в «ЛНР», але він не зламався — придбав у Десятинах одну з давно залишених хат, перевіз туди любих серцю кіз та овець і будує наново не лише своє життя, а й життя місцевої громади.
Глухомань
Серед залишків цегляних стін неспішно блукає козяче стадо. Скелет колишньої ферми, загубленої у глухих лісах Житомирщини, нагадує: колись у цих партизанських місцях вирувало життя.
Знайти дорогу в село Десятини важко навіть із GPS-навігатором. Автівки тут їздять украй рідко. На сільських дорогах господарюють переважно лелеки та бобри.
— Бела-бела, бала-бала! — виманює своє стадо пастух із руїн корівника.
Дивний поклик блукає серед могил місцевого кладовища, аж поки зникає у навколишніх хащах.
— Бе-е-е, м-е-е-е, — понуро відповідає худоба, але покірно йде.
Тутешнього козопаса звуть Олександр Кононов. У Десятинах він людина чужа. Приїхав у грудні минулого року із Сєверодонецька, що на Луганщині, на запрошення друга-волонтера. Товариші вирішили організувати козячу ферму та налагодити тут виробництво сирів.
Олександр спирається на довгу палицю — не для того, аби видаватися поважним: інвалід I групи, він не має правої руки і лівої ноги. Кінцівки чоловік утратив 11 років тому на металовиробництві
Олександр спирається на довгу палицю — не для того, аби видаватися поважним: інвалід I групи, він не має правої руки і лівої ноги. Кінцівки чоловік утратив 11 років тому на металовиробництві. Але не впав у відчай, не став ховати себе живцем.
— Застрягнути в «бермудському трикутнику» — між кухнею, унітазом і ліжком — це не для мене, — розповідає він про своє життєве кредо, розсікаючи протезом луг, укритий ранковою росою.
Іще кілька років тому Олександр i гадки не мав, що стане фермером. Але війна, яка прийшла на Луганщину, вигнала чоловіка з дому і змусила шукати нової долі за 900 кілометрів від малої батьківщини.
— Війна зробила мене ще сильнішим, — запевняє пастух-східняк.
Слідом за Кононовим на Житомирщину перебралася ще одна сім’я з Луганської області. Донбаська діаспора в Десятинах зросла до п’ятьох осіб. Спочатку місцеві з недовірою поставилися до чужинців — народ у лісах напрочуд консервативний. Але Кононов потроху проводить уроки політінформації. Навчити любити батьківщину він може і сам.
— Виходить, ніби я «сєпар», приїхав, і в мене тут своя ДНР — Десятинна народна республіка, — сміється він. — Але я тобі ось що скажу: тут половина за Путіна. Сусід мені каже: Росія в космос полетіла! Я йому: по-перше, не Росія, а СРСР. А по-друге, друже, ти взагалі в якій області живеш? У Житомирській, так?! А академік Корольов де народився? Не знаєш? А я тобі скажу — в Житомирі!
Полон
Одноногий козопас сідає на пагорбі. Промені сонця виблискують на металевому протезі. Схоже, Олександр просто вирішив позасмагати. Усміхається. Він аж ніяк не видається безпорадним. Його життєлюбство передається навіть собакам — ті невтомно виляють хвостами, бігаючи довколо господаря.
— Це в мене Баді Айдарівна, — погладжує він чорну вівчарку. — Прізвище — Бойова. Її мати служила сапером у батальйоні «Айдар».
До війни Олександр Кононов був цивільним активістом, членом руху «Юридичний лікбез для водіїв». Коли навколо Сєверодонецька розпочалися бої, взявся допомагати «айдарівцям»: розвозив воду, їжу, медикаменти та мийні засоби на позиції в Половинкине, Щастя, Старобільськ.
Але одна з поїздок закінчилася невдачею — волонтерський бус помилково заїхав на блокпост сепаратистів у Ювілейному.
У полоні Олександр пробув 98 днів.
Продовження репортажу читайте на сайті The Ukrainians