Журналісти УП побували в прикордонних селах Житомирщини та підготували репортаж, як люди жили в окупації, як зустрілі “рускій мір” з Білорусі і як живуть зараз.
Село Радча Народицької громади – за 1,2 км від Білорусі.
Радчанський старостинський округ Народицької ОТГ – це близько 400 осіб, які проживають в семи селах. Він межує із зоною відчуження, звідки після аварії на Чорнобильській атомній електростанції відселили мешканців.
Це було 37 років тому. Відтоді час зруйнував спорожнілі села, ліс приховав сліди колишньої людської присутності, а самі переселенці приїжджають у рідні місця раз на рік у поминальні дні – впорядкувати могили. Зрештою у відселених чорнобильських поселеннях “найживішими” є кладовища.
Мешканка Радчі 74-річна Раїса Дмитрівна Кулак – саме з переселенців. Вона добре знає, що таке радіація, тож я спитав про її ставлення до погроз Путіна і Лукашенка розмістити ядерну зброю на території Білорусі.
Раїса Кулак вела щоденник війни: на 12 сторінках шкільного зошита занотувала всі 36 днів окупації села
– Ми вже переконалися, як росіяни “вміють” воювати, – іронічно зауважує Раїса Дмитрівна. – У них ракети падають на їхні ж власні міста, бо руки не з того місця ростуть. А якщо це ядерні ракети у Білорусі, і вони також будуть відразу падати і вибухати? Звісно, це непокоїть – не нада нам ще раз радіації.
Минулого року Радча побувала під російською окупацією.
– О 4:30 розпочалася війна і нас обстріляли, а о 9:00 усім вже стало зрозуміло: ані виїхати із села, ані в’їхати – на дорогах російські пости, – згадує діловод Радчі Ірина Невмержицька. – За місяць окупації загинуло троє мешканців з нашого села і троє дістали поранення. Було страшно, особливо коли до тебе наближався російський солдат. Ми не знали, чого від них чекати. А ще страшно було бачити ракети, які через кордон летіли в Україну.
Неподалік Радчі проходить дорога у бік білоруського села Александровка. По ній, зокрема, заходили російські війська. Прямували на Іванків – місто на півночі Київської області, і далі на Київ.
Три дні було чути, як безперервно торохкотіла важка військова техніка. У Радчі й сусідньому селі Грезля росіяни залишили гарнізон, який весь березень вів позиційні бої – переважно артилерійські дуелі із ЗСУ. Гриміли гармати, прилітало по селах, горіли будинки.
Але то був, можна сказати, початковий період війни, коли ще росіяни активно послуговувались пропагандистськими кліше на кшталт “ми несемо мир – прийшли вас захистити”. Про звірства у Бучі й Маріуполь світ говоритиме пізніше.
Раїса Дмитрівна вела щоденник. На 12-ти сторінках учнівського зошита стислим телеграфним стилем вміщено усі 36 днів окупації Радчі й війни на українському Поліссі – якою її можна було побачити і почути у селі. Ось кілька фрагментів з щоденника:
“5 березня. Зранку літали літаки. 10:30 у село в’їхали танки, обстріляли, а потім вдарили “гради”. Попали Лєні Степуренко у хлів, розірвало порося, корова залишилася жива, хлів затушили. У Абрамихи згоріла хата. Кругом падали снаряди”.
“14 березня. Били з танків на перехресті. Багато людей пішли з села вдень і вночі”.
“26 березня. Стріляли рідко. Поховали Таню. Узнала, що вбили Люду і Юру “Будулаїв”. У Радчі їх закопали окремо, ніхто не знав, що було…”
“30 березня. З самого ранку почали бити і дуже сильно. Потім випустили ще до 20 ракет у сторону Коростеня, а потім вертольоти літали і стріляли, і били автомати, і танки. Все двигтіло, був невеликий перерив, а увечері знову три рази били “градами” і з танків у сторону Народич. Був пожар…”
У багатьох жителів Радчі є родичі у Білорусі. Як вони відреагували на війну? По-різному. Від зомбореплік в стилі “у вас в Україні громадянська війна – ви воюєте самі з собою, а Путін – свята людина”. До відчайдушного “на колінах молитимуся за вас” і “краще у в’язницю, ніж зі зброєю на братів-українців”.
– Моя рідна сестра живе у Білорусі, так ми з нею посварилися через війну,– розповідає фельдшер Радчі Галина Бутковська. – Вона назвала мене бандерівкою, сказала, що хто проти Путіна – всі бандерівці. І це рідна сестра, яка народилася в Україні – вона вірить телевізору більше, ніж мені! Але ось мої білоруські друзі – вони нас підтримують, у перший же день зателефонували, вибачалися, що нічого не можуть для нас зробити. Мешканці села Радча Володимир (ліворуч) і Олександр курять самокрутки з газет та місцевого домашнього тютюну
Ще я розговорився з двома чоловіками з Радчі – Володимиром та Олександром. Вони згадували, як прийшла війна, як вони ховалися від обстрілів і не знали, що в світі коїться, а лише “читали” про війну на небі, коли бачили літаки, вертольоти і білі смуги від ракет у напрямку України.
Вони ж сказали, що повінь цієї весни знатна – років десять такої високої води не було. Річки вийшли з берегів, залили луки, підтопили поля та городи.
– Коли спаде вода, я закінчу землянку в кінці городу, – чомусь майже пошепки сказав Володимир.
– Землянку? Навіщо вона вам? – питаю.
– Так війна ж! А ну як вони знову прийдуть? А якщо хату спалять?
А Олександр додав:
– Велика вода – це добре: болота наповняться, і росіяни гарантовано не полізуть на нас через Білорусь. Якщо, звісно, вони не повні ідіоти.
Такої повені, як цього року, давно не бачили на Поліссі
Промовиста деталь: у Радчі сьогодні мешкає трохи більше 200 осіб. До окупації в селі було чотири корови та свині майже у кожному дворі. Нині залишилася одна корова та майже не стало свиней. “Довоєнні” – пішли на м’ясо або загинули. Натомість через окупацію, біженство та шоковий стан люди згаяли час, коли потрібно було купувати молодих поросят на відгодівлю.
Війна вибила село зі звичної життєвої колії.
Фото, текст: ВАДИМ ПЕТРАСЮК
