Головна Війна Батько та два сини: сім’я з Житомира у перші дні війни мобілізувалася...

Батько та два сини: сім’я з Житомира у перші дні війни мобілізувалася до лав ЗСУ

467
0

Андрій під позивним «Ніндзя» – військовий з Житомира. Після того, як почув вибухи у рідному місті, одразу вирішив йти воювати. Слідом за ним пішов брат та 60-річний батько. 

Андрію 32-роки, одружений, має дитину. Він не зміг сидіти вдома й мовчки спостерігати за подіями в Україні. Тому ще зранку 24-лютого з братом та батьком пішли до військкомату. 

«В ніч 24-лютого в Житомирі почув вибухи й зрозумів, що почалася війна. Сидіти вдома не зміг й відразу пішов у військкомат. Мене підтримали брат та батько. Батька не відразу взяли на службу, адже йому за 60, але потім все ж мобілізували нас, як одну родину», – розповідає захисник.

Рідні Андрія не відразу сприйняли новину, що він іде на війну. Проте змирилися й підтримали прагнення хлопця обороняти землю. Більшість родичів-чоловіків хлопця теж зараз у ЗСУ.

«Я одружений й виховую дитину. Дружина дуже плакала, але поставилася з розумінням, вона поцілувала мене і я пішов. Братова жінка до останнього не хотіла його відпускати. Проте теж змирилася. Рідні всі підтримали більшість моїх братів теж на війні», – згадує Андрій.

Військовослужбовець проходив 3-тижневі навчання у Житомирі. Його навчали успішно виконувати бойові завдання. 

«Навчання проходили у Житомирі мені розповідали про міни та автомати, як їх заряджати й багато іншого. Проходили бойові навчання зі мною й хлопці по 18 років, вони навчалися на першому курсі військового інституту. Ми не відразу їх хотіли забирати на війну, але їхнє прагнення допомогти побратимам було дуже сильне. Звісно, були люди, які через тиждень навчань говорили, що у нас діти, жінки, ми не готові, йдемо додому», – розповідає військовий.

Андрій говорить, що важко було змиритися із новими реаліями життя. Але він зміг та навіть командував підрозділом із 60 військових:

«У перші дні на війні було тяжкувато. Мене ще й поставили командиром зводу. Дали 60 людей підлеглих, надали зброю: гранати, автомати, набої та інше. Як тільки ми чули будь-яку тривогу, всі падали на землю чи під дерева. Важко було звикнути до нових реалій життя».

Дуже багато хлопцям допомогли волонтери. Давали фактично все, але ті не брали багато, просили, аби більше везли хлопцям на передову. 

«Багато допомагали волонтери з усім що потрібно було на той час. Давали вони нам багато чого, але ми прямо всього не брали, казали, щоб відправляли хлопцям на передок», – каже захисник.

З батьком Андрій бачився лише три рази за весь період повномасштабної війни:

«За весь час з 24-лютого з батьком бачилися три рази, спочатку два рази по пів дня, а третій раз йому дозволили переночувати на місці дислокації, де я. Ми з ним кожен день по декілька разів зідзвонюємося в телефонному режимі. Брат служить разом зі мною». 

Найбільша мрія у хлопця – це побачити дружину та дитину. Проте війна може затягнутися ще.

«Зараз дуже хочеться додому і побачити родину. Ми вже плануємо закінчити війну до кінця року. Але нас готують і до того, що може війна тривати більше», – акцентує Андрій. 

Хлопець каже, що на даний час у них вистачає всього. Найбільше не вистачає миру:

«Зараз вистачає всього. Ми забезпечені їжею, зброєю, одягом. Головне – це мир в нашій країні тащоб українці  жили під мирним небом». 

Російські солдати прийшли сюди лише заробити грошей, у них немає більш ніякої цілі. Думають лише про власний гаманець.

«У наших ворогів одна мета заробити якомога більше їм все одно, якою ціною повнювати гаманець, ніяких «благих цілей» у них нема. Але ми готові їм показати, що таке українська земля. Щодо білоруських військових вони до нас не підуть, адже не готові до цього їх не змусять воювати проти нас». 

Цивільним він радить не ігнорувати повітряних тривог та змиритися з тим, що йде війна, адже «прилетіти» може будь-коли. 

«Ми завжди кажемо цивільним: війна іде, те, що в містах нема «прильотів» – це не означає, що треба гуляти на повну руку. Ракета може прилетіти в будь-яку хвилину. Людям не потрібно розслаблятися, не можна ігнорувати сирени. Треба слухати владу й звикати до того, що йде війна». 

Колеги по службі Андрія всупереч тому, що вже довго не бачили свою сім’ю – вмотивані та готові давати гідну відсіч ворогу. 

«Моя мрія, аби буквально після нашої розмови мені подзвонили й сказали, що війна закінчилася й ми їдемо додому. Ми вже всі познайомилися і як одна сім’я. Один одного підтримуємо – вже давно всі тут брати. Мотивація у всіх дуже велика. Всі знаємо, що переможемо. Вже навіть наші дружини здружилися між собою та спілкуються. Така собі бойова родина», – каже захисник.

Андрій хоч і вперше за все своє життя побачив війну зсередини, але він не здається і готовий воювати за рідну землю. 

ЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here