Андрію – 27. Військовий з Полтавщини. Хлопець проходив строкову службу в ЗСУ. Після 24-лютого військовий пішов на фронт за власним бажанням.
Про це пише 30 окрема механізована бригада ім.Констянтина Островського.
Захисник 24-го лютого, не роздумуючи вирушив до РТЦК та СП., повідомив, що хоче служити там, «де з ворога друзки летітимуть».
“В військкоматі зустрів друга дитинства. Я один – він один. Вдвох вже простіше,- каже чоловік,- саме там ми домовилися постійно бути разом: призватися, робити однакову роботу, спільно йти до Перемоги і повернутися на Батьківщину живими”.
У мирному житті Андрій – був експедитором. Він як ніхто знаю про красу своєї держави.
“В цивільному житті я був експедитором. Об’їздив всю Україну, бачив найвіддаленіші куточки неньки, насолоджувався кожним рейсом. У нас мальовнича і незрівняна країна”,- розповідає хлопець.
Захисник розумів, що буде важко, і чекає складний шлях у війську. Переглянувся з товаришем і каже «зможемо?», на що отримав беззаперечне «так».
“Під час строкової служби ознайомився з зенітними установками, вони здавалися не серйозною зброєю. Казав командирам, що це зброя для дітей. Потім став командиром відділення, у мене були найкращі хлопці. Спільно несли легку службу. Але цього разу хотілося спробувати новий досвід”,- ділиться спогадами хлопець.
Кілька днів, і доброволець в 30-й ОМБр. Все так як хотів, там – де ворога не шкодують. Пройшов навчання і потрапив на позиції до піхоти.
“Сьогодні війна не лише на Донбасі. Я дружині казав, що все буде добре, але усвідомлював – це може бути дорога в один кінець. Хотілося жити і вижити, але ми з Ванею (товаришем,-ред.) обговорили всі можливі варіанти розвитку подій й дали клятву, що б не сталося – ми стоятимемо до кінця”.
Бажання чоловіка здійснилося. Новий досвід чекав на нього. Спочатку хлопцю було важко адаптуватися.
“Важкі емоції, коли ти під час бою біжиш окопом і перестрибуєш тіла побратимів. Рухаєшся так швидко і філігранно… Знаєш, якщо злякаєшся – можеш впасти поруч. Назавжди. А найстрашніше не це, а те, що через мою лякливість можуть загинути і інші – ті, які ділять все зі мною. Попри події навколо, холоднокровно виконуєш завдання”,- розповідає захисник.
Андрій пригадав, як під час бою повертався за ракетами і на кілька хвилин зателефонував дружині. Захеканий, з адреналіном в крові, але намагався не подавати виду про те, що навколо небезпека.
“Коли телефонувала дружина я казав, що все добре, спокійно. Знаходжуся в тилу. Провізією займаюся. Вона мені на те відповідала, що відчуває неладне, адже два місяці телефонує, а в мене все добре і нічого не відбувається”,- каже воїн.
Захисник каже, що кожен побратим, командир, волонтер, той хто молиться за військових – став рідним. І його єдиний страх, це дати найменшу слабину.
