Біда трапилася з Анатолієм Макарчуком десять років тому – тоді йому виповнився 21 рік. Він був старшим сином у багатодітній сім’ї, після закінчення училища пішов працювати на будівництво. Пожежа виникла вночі. За фатальним збігом обставин Толя з товаришем, запізнившись на останню маршрутку, вирішили переночувати на робочому місці. Загорілися будматеріали, що зберігаються в підсобці, і сплячих робочих охопив вогонь.
Про це пишуть "Факти".
Коли Анатолій виписався з лікарні, друзі і батьки не могли собі уявити, що він не тільки відновиться фізично і морально, але одним з перших в селі організовує власний бізнес, що приноситиме непогані доходи.
Мама Анатолія Галина Макарчук досі не може стримати сльози, згадуючи про події десятирічної давності:
– У реанімацію мене не пустили. Лікар відразу сказав: "Готуйтеся до найгіршого, ваш син навряд чи виживе". Але кілька днів по тому мені все ж таки дозволили зайти у відділення – син сам попросив про це. Коли я його побачила, горло перехопило спазмом: замотаний бинтами з голови до ніг, обличчя не видно, в роті – трубочка для годування рідкою їжею. І трубка апарату штучної вентиляції легенів. Я не могла вимовити ні слова. Раптом з-під бинтів почулося: "Де мама? Чому вона нічого не говорить?" А спазм не відпускав, я як і раніше мовчала. Напевно, син все зрозумів, бо раптом тихенько прошепотів: "Мамочка, та не хвилюйся ти так … Все буде добре".
Галина ласкаво провела рукою по плечу сина: "Такий у нього характер. Сильний духом, оптиміст, намагався знайти вихід з будь-якої ситуації. Коли навчався у шостому класі, в нашій родині був період моторошного безгрошів’я. Син прийшов зі школи і оголосив:"Я навчився робити кошики з лози! Зараз і вас навчу. Будемо разом плести їх і продавати!" І незабаром вся наша сім’я плела кошики. Ми здавали наші вироби оптовикам в Києві і пережили важкий час!"
Анатолій провів в опіковому відділенні обласної лікарні більше півроку. Переніс 25 операцій.
– Перші кілька тижнів у реанімації я майже весь час спав під впливом ліків, – згадує він. -Вже потім дізнався, що у мене згоріло 37 відсотків шкіри – голова, руки, коліна. Добре, що на мені була бавовняний одяг, який не спалахує миттєво. А синтетична майка під сорочкою розплавилася. Опіки були дуже глибокими, особливо на голові. Кістки черепа довелося сколювати спеціальним ножем на два міліметри, зчищаючи вугілля до живої тканини, щоб потім можна було пересадити шкіру з інших частин тіла. Спочатку оперували і перев’язували тільки під загальним наркозом, але одного разу лікуючий лікар сказав: "У тебе попереду ще багато операцій. Потерпимо хоча б під час перев’язок?" З тих пір весь тиждень я чекав вихідних, коли перев’язочна була закрита.
Лежав нерухомо, в повній темряві, з зав’язаними очима. До того ж руку пришили до рани на лобі, там, де кістки майже не залишилося – є така методика лікування опікових ран. Мамі дозволили сидіти поруч, вона вголос читала мені книжки. Одного разу лікарі вирішили перевірити зір, зняли бинти. Зрозумівши, що я розрізняю світло і темряву, медики зраділи: "Нехай очі звикають!" Але вони не врахували, що очі без вій. Навіть вночі в реанімації лампи горять. Через деякий час мама помітила, що зіниці у мене помутніли. Лікарі знизали плечима: "Спробуйте зволожуючі крапельки". Але краще не ставало. Зрештою очі мені просто … зашили.
Пізніше житомирські медики зробили пацієнтові операцію з пластики повік. Через рік ще дві операції з порятунку зору Анатолію зробили в США. Лікування тривало, але з кожним разом пересадки ставали все невдаліше – організм вже не витримував.
– Підлікувавши тіло і душу, я став думати, чим заробляти на життя – розповів Анатолій. -Розумів, робітник на будівництві з мене вже не вийде. Колись багато років тому ми з батьком пробували вирощувати тюльпани. Вирішив знову зайнятися цим. Замовив в Голландії цибулини, восени висадив в ящики, по сто штук у кожному. Квіти зацвіли саме до 8 Березня. Результат порадував: я не тільки окупив посадковий матеріал, а й залишився в плюсі. Так прийшла ідея зайнятися квітами.
Сусіди, які живуть на одній вулиці з Анатолієм Макарчуком, відгукуються про молодого бізнесмена схвально:
– Коли ми перший раз побачили його після лікарні, було страшнувато. А тепер пишаємося. Подає приклад нашій молоді. Займається фізкультурою, почав вивчати англійську мову, розводить квіти. Та й дівчина начебто з’явилася.
Сам Анатолій зізнався – нареченої поки немає. Але все може бути …
– Спілкування з ним завжди радісно. Це обов’язково квіти, компліменти, – зізналася Таїсія Колесник, що познайомилася з Анатолієм вже після того, що сталося.
