Головна vlada Пам‘ятник Пушкіну – такий же колоніальний символ, як і танк Т-34, –...

Пам‘ятник Пушкіну – такий же колоніальний символ, як і танк Т-34, – Кіпіані

347
0

У містах західної України активно демонтують пам’ятники Пушкіну, як і радянські танки Т-34.

У Житомирі ж щодо Пушкіна влада має неоднозначну позицію, аргументуючи це необхідністю опитування містян. Натомість щодо танку на площі Перемоги визначилась самостійно – зносити 9 травня.

Головний редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані вважає, що «Пушкіни» по всій країні є такими ж маркерами, якими російська імперія та срср маркували територію, де впроваджували свою владу.

«Це як танк Червоної Армії Т-34, тільки він називається “Олександр Сергійович Пушкін», – наголосив Кіпіані.

Про спецоперацію «дерусифікація» вийшло його інтерв‘ю на УП.

Вирізки про пам‘ятники Пушкіну.

– Перед стартом масових вбивств українців Путін пообіцяв нам “справжню декомунізацію”, але запустив процес дерусифікації України. Після ленінопаду розпочався пушкінопад.

Хтось питає: а Пушкін у чому винний?

– І винний, і не винний. 
Пушкін є маркером, яким Російська Імперія і СРСР маркували територію, де впроваджували свою владу. “Аборигени” мали відчути свою нижчість перед великою імперською культурою.

Єдина причина, чому Пушкін там стояв, – він “русскій”. Тому що “ми можемо це зробити, а ви – мусите терпіти”: такою була колоніальна політика не тільки Російської імперії, а й Британської чи Французької. Це об’єктивна річ.

З другого боку, треба уважно читати Пушкіна і про Пушкіна. Є британська дослідниця Ева Томпсон, яка написала книжку “Трубадури імперії”. Вона розглядає саме літературну творчість Пушкіна, а не міф про нього, як один з наративів, яким Росія встановлювала свою владу над підкореними землями.

За часів Пушкіна Україна вже не була “гарячою точкою”, хоча, звичайно, в “Полтаві”, інших текстах тему України він піднімав. Пушкінська поезія, ідеологія була зброєю у війні за Кавказ, Крим. Або у тих місцях, де треба було упокорити населення, показати, що їм треба бути назавжди під владою Петербурга.

Нам як громадянам України від цих імперських наративів ні холодно, ні жарко. Просто вони чужі для нас, і тому Пушкіну тут не місце. Можливо, крім тих місць, де він справді жив, робив щось. Але це вирішувати місцевим громадам, а не всій країні на великому хуралі.

– У Тернополі долю пам’ятника Пушкіну вирішували декілька років, і лише повномасштабне вторгнення РФ поставило крапку. Про що це свідчить?

– Думаю, тут проблема в боягузтві місцевої влади. Частина суспільства, і це правда, живе в такій ідеології: не ми це зробили, не нам це знімати. Це стосується всього – “какая разніца”.

Мер Надал, який представляє партію “Свобода”, протягом багатьох років отримував звернення від різних патріотичних організацій з проханням вирішити питання Пушкіна, тому що це не Пирогов у Вінниці, не Мечников в Одесі, не Пушкін у Криму, грубо кажучи. 
У Пушкіна в Тернополі не було жодного аргумента, крім того, що це колоніальний символ. Це як танк Червоної Армії Т-34, тільки він називається “Олександр Сергійович Пушкін”.

Мер не хотів втратити пів відсотка чи кілька відсотків рейтингу на тому, щоб зняти поета, який начебто нічого поганого не зробив. І це тягнулося, поки влада не відчула силу суспільства. Коли припекло, зняли, і жодна людина в Тернополі не вийшла захищати постамент Пушкіна, казати, що він щось означає для міста. Нічого він не означає, крім імперської сили.

– Для мене одним із головних, промовистих символів цієї війни став розстріляний Тарас Шевченко у Бородянці. Демонтаж пам’ятників Пушкіну у Тернополі, на Закарпатті – рівноцінна відповідь? Чи наша русофобія ще не достатня?

– Я розумію, про що ви говорите. Давайте так: Пушкін чи хтось інший займали, грубо кажучи, чужі місця. На сайті Texty.org кілька років тому зробили дуже гарну інфографіку, на якій показали вулиці в Україні, які названі на честь когось. Серед 25-ки найпопулярніших прізвищ там менше половини українських.

Вулиць якогось Мічуріна чи Пушкіна в Україні було більше, ніж всіх поетів Розстріляного відродження разом узятих. Російські імена, прізвища займали місця, на яких мали бути українські поети, вчені, краєзнавці, священники, хто завгодно. Причому мова про центральні місця, не забувайте.

Те, що ви назвали “русофобією”, я б назвав сміливістю суспільства нарешті називати речі своїми іменами.

Дивіться, є маса імен російського походження, які, на мій погляд, залишаться на топонімічній, історичній, культурній мапі України. Однозначно. Мова не йде про етнічне російське походження. Мова йде про діячів російської, радянської імперської культури, яким, можливо, треба трошки посунутись.

Я не підтримую позицію “100% геть!”. Якраз, коли перейменували вулицю Сахарова в Івано-Франківську, я сказав, що це неправильно. Потім з’явився лист дисидентів – Мирослава Мариновича, Василя Овсієнка, Миколи Горбаля та інших, і місцева влада сказала: ок, ми повертаємо частину вулиці.

Нині ж у Києві запустили процес перейменування станцій метро, а в Івано-Франківську з’явилися вулиці Героїв Волновахи, Героїв Чернігова, Героїв Маріуполя та інших міст замість Добролюбова, Достоєвського, Лермонтова, Некрасова та Менделєєва.

ЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here