За цей рік вони навчилися вірити в чудеса, любити одне одного ще більше, ділитися своїм добром з іншими та щоденно переконувалися, що в цьому житті варто цінувати кожну хвилину. Зараз в родині Рудницьких із Кодні Житомирського району справжнє свято, на яке очікували всі ці місяці – із зони АТО повернувся їх найрідніший герой.
У березні минулого року 34-річний Анатолій Рудницький із військкомату відправився у військову частину, а звідти на Херсонщину, а потім у східні регіони країни.
Залишив свою звичну роботу в будівельній сфері, попрощався з дружиною та донькою, обійняв батьків і поїхав на війну. Щоправда, згадує чоловік, тоді ще всі не до кінця розуміли, що їх чекає. Мобілізованим сказали, що підготовка триватиме 10 днів, згодом мова була вже 45. Думки «відкосити» в Анатолія не було ніколи і навіть зараз, переживши усе пекло війни, він був готовий залишатися обороняти державу й далі.
«Мене призвали одним з перших. З Кодні тоді в 95 бригаду потрапило 6 хлопців. Призначили старшим водієм і дали «ЗІЛ-131». З першої спроби нам не вдалося колоною виїхати навіть за межі області. Повернулися, поремонтували машини і відправилися виконувати бойові завдання у складі артилерійського дивізіону. Було важко. Особливо в перші дні. Ніколи б не думав, що буду жадний на воду. Нам її не вистачало дуже. Бронежилети і каски почали видавати вже в травні. До цього була форма, яку видали зі складів і металеві каски. В той час вже надходила перша допомога від волонтерів, – згадує Анатолій. – Їжі нам не бракувало ніколи, але деякі продукти приїлися певно на все життя. На рибні консерви і тушонки досі дивитися не можу. Дружина з мамою передавали з дому вареники, в останні дні перед демобілізацією дуже хотілося олів’є. Чесно, пережили ми там багато і я ще досі не можу відійти, але треба жити далі і вирішувати проблеми.
Поки намагаємося «вибити» з товаришами посвідчення учасників бойових дій. Написали всі заяви і здали документи на отримання земельних ділянок, але коли воно все буде – не знаю. Нас відправляють з одного кабінету в інший. Дехто навіть наважується сказати нам «Я вам туди не посилав». Так, може й не посилав, але поки всі сиділи тут, військові на сході щосекундно наражалися на небезпеку і ворожі кулі. Дуже пригнічує, що все обіцяне нам ще з перших днів, досі не виконується. Я собі думав, що навіть якби не мобілізували тоді, то сам би пішов у якісь добровольчі батальойони, бо захищати свою українську землю треба – вона ж наша. Якби був наказ залишатися і кожні три місяці давали відпустку, то воювати можна й далі було б».
Дружина бійця Аліна працює в школі психологом. Разом з донькою Ангеліною не могли дочекатися зустрічі з Анатолієм. Щодня телефонували йому, розповідали про домашні справи. Переживали й батьки подружжя і слідкували за подіями на Донбасі по новинах.
«Для мене ця війна поки скінчилася. Я дочекалася свого чоловіка живим і це найбльше щастя. Те, яким був для нас цей рік, неможливо передати словами. Відсутність тата найважче сприйняла 6-річна донька. Вона не могла зрозуміти, чому його так довго нема. Бувало відмовлялася з ним говорити по телефону, ображалася, що не приїздить, – пояснює Аліна Рудницька. – Якось спитала Анатолія, коли буде вдома, а він сказав, що його дядя не відпускає. Ангеліна не розгубилася і сказала «Дай йому трубку, я з ним поговорю». Толін командир пообіцяв, що незабаром чоловік приїде. На різдвяні свята дочка купили напій і там була листівка, на якій треба було написати побажання. Попросила, щоб тато приїхав і зранку ми дізналися, що він дійсно їде у відпустку. Для нас обох то було справжнє чудо. Потім знов просила купити ту колу з бажаннями так повірила в це. Зустрічали Толю 9 березня і повірити не могла, що приїздить назавжди».
Анатолій додає, що й сам не знав, коли буде демобілізованим і про своє повернення додому дізнався 8 березня, коли вже за ними приїхало 6 автобусів. Із зони АТО військовий повернувся не сам – привіз собаку породи «алабай», якого ще влітку знайшов поблизу Дебальцевого. Гільза нині важить близько 70 кілограмів, а от виростив її Анатолій з маленького цуценяти. Собаку всюди возив з собою, годував тушонкою, ховав від обстрілів. З того часу, як військові кілька разів потерпали від спраги і ділилися стаканом води, в Рудницького з’явилася звичка всюди з собою возити кілька літрів води про запас.
«Ця війна показала мені, що я нікого ніколи не можу залишити, навіть техніку. Так само намагався ділитися з хлопцями усім, що мав. Ми там як одне ціле, незалежно скільки тобі років і звідки ти, – додає Анатолій. – Я завжди вірив, що в цьому світі є якась вища сила. Вона нас всіх оберігала. З дому дружина дала з собою деревяний хрестик, теща молитву, а донька свій малюнок. Це були мої особисті обереги. Я завжди знав, що пішов туди захищати свою Батьківщину, свою дитину і свою сім’ю. Приємно було, що про мене не забували колеги, друзі. Директор із заводу, де працював, відправив бронежилет, хлопці з села пошили берци, допомагав друг з Хмельницька, постійно дзвонила і підтримувала голова сільської ради нашої. Мене навіть знайшов армійський товариш, з яким не бачилися 15 років. Під час відпустки зустрілися з ним у Києві. З дому постійно присилали посилки. Підтримка всього українського народу через волонтерів відчувалася величезна. До нас мало відомих людей приїздило, бо на передову боялися, але в Слов’янськ приїздила дружина президента – привозила кофти, спальники і берци. Мені від першої леді дістався термос».
Разом зі своїм артдивізіоном Рудницький пройшов всю Луганську й Донецьку області, але найважче їм було на Карачуні навесні 2014року і вже в лютому 2015, коли прикривали відхід військовослужбовців різних бригад з-під Дебальцево.
«Багато чого напевно не забудеться і за все життя. Мені зараз сниться постійно, що кудись їду, когось рятую. Від того увісні кричу і лякаю дружину. Ще перед війною пам’ятаю приснилося, що до мене приходять і кажуть «Йди в армію», а я їм відповідаю, що вже відслужив. Не думав, що насправді доведеться ще рік життя віддати армії. Це така школа виживання була для кожного. Зимували в окопах, десь по засніжених полях. Якось за 5-7 метрів від мене зірвався снаряд і я побачив як осколок прошив метал наскрізь. Потім заснути не міг і думав, чи не прилетить ще один. Фактично житлом на весь цей час для мене стала машина».
Поки чоловік захищав мирне небо над головами українців, дружина Аліна у своєму рідному селі прихистила родину переселенки разом з донькою. В одній кімнаті жінки із доньками-однолітками прожили кілька тижнів, а потім вдалося підшукати інше помешкання в Кодні.
«Я чоловікові пояснила ситуацію, що їм нема куди діватися. Проти не був, бо сам бачив, яка там ситуація і що людям дійсно треба переїздити, – додає Аліна Рудницька. – Переговорила з батьками ще, бо це їх хата і запросила переселенців до нас. Наталія влаштувалася на роботу, забрала сюди маму, її донька Таня пішла в школу – з моєю Ангеліною в одному класі вчасться і дружать. Потроху налагоджують життя на новому місці. Ми з чоловіком теж намагаємося якісь плани будувати, дбаємо про доньку, віримо, що з часом всім стане легше».
Юлія ДЕМУСЬ
