Home Місто У Хмельницькій та Житомирській областях страшенно бідно живуть люди, – подорожуючий

У Хмельницькій та Житомирській областях страшенно бідно живуть люди, – подорожуючий

Пішки зі Львова до Києва Орест Мацейко пройшов за два тижні.І

Якось парилися з другом Ігорем у лазні. А він між іншим: "Уявляєш, мої сини надумали пішки в Київ іти". Його Андрієві 28, Маркіяну – 21. Я зопалу: "О, давай, піду з ними". За місяць Ігор дзвонить: "Збирайся, за два дні стартуєте". Куди було діватися? Спакував рюкзак і пішов.

Щодня долали близько 50 кілометрів. Ішли не трасою, а польовими дорогами, через ліси, села – так цікавіше. Мали навігатор, але він часто дурив. Поля переорані по-різному: один рік так, на другий – інакше. Старалися ночувати в населеному пункті біля річки чи озера, до місцевих жителів просилися. Лише двічі спав у готелі – в Острозі на Рівненщині й у Баранівці Житомирської області.

Перші два дні були пекельні. На вулиці спека, на плечах – рюкзаки по 15 кіло, піт рікою тече. Першої ночі зупинилися біля озера. Прокидаємося, а тіло, як закам’яніле. Зробили розминку й рушили в дорогу. За 10 хвилин стало легше. Зранку почуваєшся, як робот. А після трьох-чотирьох днів тільки ввечері важко – сильно ниють ноги. Достатньо їх помити, 5–10 хвилин потримати у воді. Вранці встаєш – хоч би що.

Узяв з собою три тисячі гривень, 2 потратив на харчі й ночівлю.

У невеликих містах проблема з ночівлею. Якщо на шляху і траплялися готелі, то всі номери – зайняті.

Щодня вставав о 4.30. О 4.50 виходив. За кілька днів без будильника прокидався. До 20.00 старався прийти до якогось населеного пункту. Бо, коли сутеніє, люди не хочуть пускати додому чужих. За ночівлю платив скрізь, але ніхто не брав грошей. Лягав о 22.00. Перед тим півгодини лежав із задертими догори ногами.

О 5.00 – така каса на полях. Сонце сходить, пташки співають. Ніколи такого співу не чув. І на різних ділянках він різний. В лузі звуки поодинокі, місцями тихо. На полях Житомирщини – дзвінкіші. А на львівських ланах, де зернові, різноголосся, справжній хор.

У Хмельницькій, Житомирській областях страшенно бідно живуть люди. Мають корову, свиню, коня – в ліпшому випадку. І все. Забудова дивна: село протяжністю 5 кілометрів, по обидва боки кам’яної дороги – хати. Кожна п’ята закинута чи розвалена. На кількох – таблички "Продається". Ні церкви, ні клубу, ні магазину. Навіть вказівників із назвами населених пунктів нема. Один закінчується, другий починається. 5 годин ішов – жодної машини, автобуса. Стовпи електричні повалені, на дротах тримаються. Розговорився з жінкою, що везла дитину на ровері. Її чоловіка в АТО забрали. Запитую, як життя. "Та яке життя? – махає. – Роботи нема. Половина хат покинуті. Молоді сім’ї живуть із допомоги на дітей, усе пропивають. 12–14-річні п’ють разом із батьками".

Дорогою на Баранівку (Житомирська область) зайшов на одне подвір’я купити кислого молока А господар Григорій: "Та сідай, відпочинь". Доки чекав на молоко, вони з жінкою таку поляну накрили! Молода картопля варена, кабачки смажені, салати з овочів.

У Баранівці їздовий підвози фірою до готелю. Всіх у райцентрі знає. Їдемо, а він екскурсію проводить: то – ­будинок прокурора, то – начальника міліції. Говорить із такою гордістю, наче якісь культурні пам’ятки показує. Будинки ці – великі, дво- і триповерхові. Але купа стилів намішано – з одного боку цеглою обкладено, з іншого – каменем, колони – з пілястрами, леви якісь стоять.

У Коростишеві порадили йти на ніч до каньйонуза 200 метрів від траси. Там збираються неформали з Києва, Житомира. Великий гранітний кар’єр затоплений. По обидва боки – скелі. Дно кам’яне, вода ідеально чиста. Там три компанії рокерів відпочивали. На мотоциклах, із наметами. Спів на весь ліс чути – професійний, сильний. Я скупався, збоку під камінням ліг і заснув. Встав о 4.30. А пісні далі лунають – рокери спати так і не лягали. Три компанії збилися в одну.

Заблудив випадково птрапив у село Хутір на Житмоирщині. Вже 45 кілометрів зробив, підтоптаний увесь. Їде фірман возом, Борис. Розговорилися. Виявилося, земляк – із міста Сколе. Запросив ночувати. Кажу: "Мені б води десь у миску набрати, ноги змити" – "Не переживай, зараз усе буде". Заводить у літню кухню, а там – душова кабіна з музикою. Тепла вода тече. Доки мився, жінка Таня стіл накрила. Хліб нарізала, сало, огірки, помідори, кисле молоко поставила і плящину. Ми по 50 випили, посиділи-поговорили. Вони обоє зі Львівщини. 17 років тому поїхали тітку глядіти й там закоренилися. Мають сина, доньку. Працюють, як бджілки. Борис прокидається щодня о 4.00, жінка – на годину пізніше. Мають корів, свиней. Хата невелика, але з ремонтом. Ще й молоко заготовляють. На подвір’ї холодильні установки стоять. Борис збирає молоко по людях, фірою звозить до себе. А молоковоз зранку забирає. Син Бориса годує бичків. Мріє ферму зробити.

Ішов через ліси з Баранівки о  5.00. Там усі на роверах, як у Тайланді. Масово в ліс по чорницю їдуть. Ягоди – ­основний заробіток місцевих. Бачу, до дороги машини заготівельників приїжджають. А за півкілометра ­картина: вибігає з лісу десяток жінок, питають, чи приїхали скупщики. Вбрані бідно, а на обличчях – азарт, як у дітей, бо ж буде заробіток. За кілограм чорниць 35 гривень мають.

До межі столиці прийшов 20 липня о 16.30.

Джерело: Gazeta.ua