1 вересня – це свято, яке має приносити радість усім дітям, дарувати на майбутнє спогади про нових друзів, новий портфель і запах чистих зошитів, гомін на перервах і тишу на контрольних.
Протягом десятиліть наша освітня система була побудована таким чином, що діти з особливими освітніми потребами не могли навчатися разом зі своїми однолітками. Для них створювали спеціалізовані школи-інтернати і відправляли туди, ізолюючи від суспільства.
Активно впроваджувати інклюзію і голосно говорити про неї в Україні почали лише у 2017-му. Але були й ті, хто вперто йшов проти системи, ламав стереотипи і ставав прикладом для інших – не вагатися. У 2015 році Ніна Бахуринська повела своїх двох донечок – Оленку та Дар’ю – до першого класу загальноосвітньої школи №19 міста Житомир.
.jpg)
Але це був дуже складний крок, адже на рік старша від сестри Оленка має синдром Дауна. Як розпочиналося навчання, які складнощі були на старті та чого вдалося досягти – розповіла мама «сонячної» дівчинки та 11-річна Оленка саме 1 вересня – у переддень того, як дівчатка мали піти вже до 5-го класу.
«Спочатку Оленка навчалася у 59-му садочку (Житомирський навчально-виховний комплекс спеціального типу № 59), і туди ж пішла в "нульовку" (підготовчу групу). Нам радили обрати 9-ту школу (Житомирська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат), але ми все-таки вирішили спробувати інклюзивне навчання.
Разом з Дашою вони пішли у школу №19. Але у паралельні класи. Я не наважилася віддати їх до одного класу, боялася, щоб вони не відволікали одна одну, не заважали навчанню. У школі нас прийняли дуже добре. Ніхто не відмовлявся, розробили програму, дали асистентів.
Коли ми були у психіатра, нам казали: «Ви хочете, щоб Вам було простіше, щоб двох дітей разом водити у школу». Але я не пожалкувала ні разу.
(14).jpg)
Під час розмови Оленка допиває свій манговий коктейль, із сяючими очима дістає подаровані блокнот та ручку і починає щось писати та малювати.
Навчальний процес спочатку давався дуже складно: Оленка не могла всидіти, не могла зрозуміти, що від неї хочуть. Намагалися її підключати у роботу з класом. Для неї це було важко, вона дуже нервувалася, не хотіла йти на заняття. Але з часом ми це пережили. Асистенти знаходили з нею спільну мову. А з кожним роком Оленка все більше і більше зацікавлювалася навчанням.
З кожним роком інклюзивне навчання розвивається і стає кращим.
У першому класі асистентка була не на всіх уроках, у неї було лише 12,5 години на тиждень. Тому ми залучали її на читання, письмо та математику. Тільки у минулому навчальному році асистент був постійно, на усіх уроках. Це набагато зручніше. Вона може чимось зайняти Оленку, коли їй нудно чи коли вона чогось не розуміє, бо їй важко.
У нас є індивідуальний план навчання. Розклад такий, як у всього класу, але програма полегшена. Не вивчаємо іноземну мову, бо складно, нам головне хоч з українською розібратися. У таких випадках їй змінюють завдання на щось інше. У школі є заняття з психологом, логопедом і дефектологом – загалом 8 годин на тиждень.
Батькам, які планують для своїх дітей інклюзивне навчання, я раджу йти до школи з першого класу.
Навчанням у школі ми дуже задоволені. Оленка має багато друзів у класі. Учні її знають, знають, що вона може капризувати, не хотіти чогось робити, може встати і піти сісти на м’який стілець, може вийти з класу з асистентом, прогулятися, але вони вже не звертають на це увагу.
Було б, напевно, набагато важче, якби ми десь навчалися 4 роки в іншому закладі, а потім прийшли в школу. Діти б по-іншому її сприймали. На мою думку, якщо батьки приймають рішення про інклюзивну освіту, то найкраще іти до школи з першого класу. Діти тоді ще маленькі, вони звикають, приймають легше у свій колектив, приймають інших дітей такими, якими вони є».
.jpg)
Запитую Оленку, чи хоче вона до школи після канікул.
«Так, дуже! Скучила за своєю вчителькою. Люблю у школі більше всього музику, малювати, писати, вчитися», – із задоволенням розповідає дівчинка.
Такого завзяття і бажання йти до школи почуєш не від багатьох дітей. Вона завжди посміхається, задоволена, всіх любить.
.jpg)
«Все нормально зі мною», – посміхається Оленка, коментуючи мамині слова.
«Діти Сонця всі по-різному цікаві. Кажуть, що у них схожі риси обличчя, але вони все одно різні. У кожного свої захоплення, вони живуть у своєму світі. Оленка все сприймає по-своєму. Дуже відчуває, коли люди щирі, і з ними вона йде на контакт. Якщо їй людина не сподобається – вона не буде з цією людною спілкуватися. Дуже любить танцювати, співати, знає багато пісень», – розповідає мама Оленки.
«Я модель», – з гордістю і посмішкою говорить дівчинка.
Мама підтверджує таке захоплення.
«Є у нас така мрія – бути моделлю. Вона любить позувати, дивиться "модні" журнали. Хотілося б, щоб її мрія здійснилася», – зазначає Ніна Бахуринська.
Головне для «сонячних» дітей – соціалізуватися
«У школі Оленка навчилася писати, читати, з математикою трохи складніше. Але головне для нас – соціалізуватися. Вона вільно ходить у магазин, може купити все, що потрібно», – наголошує Ніна Бахуринська.
2 вересня Оленка пішла до 5 класу. На запитання класного керівника, чи відпочили за канікули і чи скучили за школою, лише наша дівчинка впевнено висловила своє бажання вже нарешті піти до школи.
.jpg)
У неї буде новий класний керівник і багато викладачів з різних предметів.
Але поряд з нею і надалі буде сидіти поруч її перша вчителька, яку вона так обожнює.
Довідково: За інформацією Міністерства освіти і науки України, у 2019/2020 навчальному році у закладах середньої освіти навчається 17,4 тисячі дітей з особливими освітніми потребами. Порівнюючи з 2017 роком, кількість дітей на інклюзивному навчанні зросла майже у 2,5 рази.
За даними Міністерства охорони здоров’я України, станом на 31.12.2018 року в Україні живе 4944 дитини, які мають синдром Дауна.
Марія Калашнікова
