У 153 км від Житомира люди живуть, як на краю світу. Так жартують жителі с. Кованка на Овруччині. Тут ні мобільного зв’язку, ні автобусу, ні швидкої.

Гостей тут теж не часто бачать, тільки інколи сюди навідуються лісники, які слідкують за лісом.

Із місцевими жителями, яких у селі проживає менше 20 осіб, поспілкувалася журналістка Першого житомирського.

Місцева жителька Марія Кикла проживає у селі вже 35 років і говорить, що має все необхідне для життя. Разом із тим, щоб зателефонувати рідним, вона виходить на гору в лісі, бо зв’язку більш ніде немає. Радіють, що є телебачення і можна подивитися декілька каналів.

Проте найбільш складно – доїхати до найближчого районного центру.

«Все є, бідкатися не буду. Хліба є де купити, єдине, що транспортного сполучення ніякого, дорога в поганому стані, адже навкруг ліси. Щоб доїхати до нас, треба сім кілометрів бруківкою проїхати. Та і вже років 5 чи 10 взагалі ніяких автобусів нема.

Дітей забирає шкільний транспорт і везе в Усове до школи. А так то, щоб доїхати до найближчого районного центру в Овруч, то треба 600 гривень віддати. Нам би автобус хоч раз у тиждень та і все. Ліки, приносить фельдшерка і тиск поміряє. Наша рятівниця. Але, все рівно, якщо таких таблеток немає, то треба своїм ходом у місто».

Подружжя Макарчуків разом уже більше 60 років. Вони відзначають, що раніше село було інше – після Чорнобильської катастрофи люди почали виїжджати.

«Я тут народилася, а мій чоловік жив у сусідньому селі. Якось пішла на вечорниці (дискотеку місцеву) і познайомилися з ним. Так і живемо. Раніше тут життя вирувало, ходив транспорт і людей було більше, ніж зараз. А після вибуху на ЧАЕС людей ставало менше і менше з кожним роком. У нас все для життя є: діти воду в хату провели, поставили душову кабіну  і телевізор купили. Та і всього вистачає ми щасливі і той інтернет нам не потрібен. З дітьми рідко спілкуємося, бо вже старі важко ходити і шукати той зв’язок. Здебільшого вони самі приїжджають. Швидка не приїжджає, та і не було такого, щоб якісь тяжкі випадки були, коли прийшов час то і вмирає людина».

Місцева листоноша пані Надія каже, що пенсії тут привозять раз у місяць, а місцеві газети раз на тиждень. Не у всіх є можливість підключитися до телебачення. Тому люди поважного віку  черпають місцеві новини із газет. 

«Я не люблю дивитися ті скандали, війни і те, що у світі відбувається. Іноді краще цих новин не знати. А так собі почитаю, як там у райцентрі справи та і все. Собі встану, затоплю піч, повишиваю, поспіваю та і все. Потім прийде субота і пошту принесуть. Мені добре без цього потоку інформації. Магазин є, у ньому і хліб купую, і продукти. Тільки головне, щоб пенсію носили, бо до міста я ніяк не дістануся», – ділиться 87 річна Ганна. 

Місцеві розповідають, що відсутність цивілізації, комунікацій, роботи не заважає їм бути щасливими.

ЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here