Перший житомирський поспілкувався з Мариною Стадник, трансплант-координаторкою Житомирської обласної лікарні ім. Гербачевського. Її основна роль полягає у створенні зв’язку між родичами померлих пацієнтів та медичними процедурами, пов’язаними з відбором та пересадкою органів для трансплантації. Ще одним важливим аспектом її роботи є співпраця з прижиттєвими донорами.
Про особливості трансплантології в Україні далі у інтерв’ю.
– Розкажіть більш докладно, як це бути трансплант-координаторкою?
– Насправді трансплантація, справді, для України є щось нове, для світу – ні. Відбулися певні зміни в законодавстві у 2019 році. Нарешті прийняли багато очікуваних змін до законодавства. І дійсно, трансплантація в Україні розпочала жити дуже активно, порівняно з тим, що було протягом 15 років. Посмертної трансплантації в Україні зовсім не було. Зараз ми досягли дуже великих успіхів, і з кожним роком кількість трансплантацій в Україні зростає. Навіть не дивлячись на війну, показник динаміки минулого року все одно був в порівняльному контексті позитивним. Зростання відбулося, зокрема, між 21-м та 22-м роками. Так що ми рухаємося вперед, і я сподіваюся, що цей розвиток буде набувати ще більшої швидкості.
– Ми рухаємося швидко, повільно чи середньо в цій сфері для країни пострадянського простору?
– Справа навіть не у пострадянському просторі. Справа у кількості фахівців та лікувальних закладів, які готові до цього. Дійсно, держава сьогодні робить все можливе для підтримки цього розвитку. У нас існує послуга, яку держава фінансує, і вона досить вартісна. Лікувальні заклади дуже зацікавлені в підготовці спеціалістів та розвитку в цьому напрямку. Можна сказати, що відбувся взривний розвиток. Якщо спочатку у нас було нуль трансплантацій, то вже за перший рік активного руху ми здійснили більше 100 трансплантацій. У минулому році вже більше 300 трансплантацій. І За 6 місяців цього року ми мали динаміку зросту на 20% порівняно з таким же періодом попереднього року. Розвиток дійсно відбувається дуже активно.
– Яким чином ви спілкуєтеся з родичами померлого пацієнта? Я так розумію, що це відбувається одразу після того, як вони дізнаються про цю новину.
– Так, це правильно. Справа в тому, що ми не маємо права і не будемо спілкуватися з родичами до моменту, коли у пацієнта не буде діагностована смерть мозку. Коли процедура буде завершена, і коли консиліум лікарів прийме рішення про смерть мозку у пацієнта, тоді ми звертаємося до родичів з цією інформацією.
– Люди щойно втратили близьку людину, і вони знаходяться в сильно емоційному стані. Таким чином, ваша робота полягає у тому, щоб навести з ними контакт. Наскільки це складно і як вам вдається знайти підходи до цих людей?
– Це, дійсно, надзвичайно важкий момент, особливо початок розмови і передача інформації. Оскільки ми не можемо впливати на їхні рішення, ми уникаємо будь-якого тиску, агресії або переконувань. Моя мета – надати інформацію об’єктивно і максимально повно. Ми повинні допомогти їм зробити рішення, після якого вони не будуть шкодувати. Спілкування виходить нейтральним і інформативним, де я надаю інформацію та відповідаю на запитання, які виникають, а також розповідаю про можливістю врятувати кілька життів завдяки органам померлої особи.
– Яка реакція людей з вашого досвіду, з якими ви спілкувалися?
– Вона дуже різноманітна. У нас є як позитивні, так і негативні реакції. Звісно, частіше негативних. Проте у випадку позитивної реакції люди приймають рішення обдумано. Це не є емоційний вибух. Зазвичай люди спокійно слухають інформацію, часто вони просять паузу. Вони хочуть подумати і, можливо, порадитися з іншими, включаючи родичів. Оскільки під час першої розмови не всі родичі можуть бути присутні, іноді з’являється бажання зустрітися з братом, сестрою, матір’ю чи батьком для узгодження рішення. Це робить процес прийняття рішення більш колективним, а не індивідуальним. Люди реагують по-різному. Дехто емоційно збуджений і не готовий слухати інформацію. Вони можуть відмовитися взагалі обговорювати ту тему, і це також їхнє право. Ми не маємо права тиснути на них.Також може бути ситуація, коли всі родичі збираються разом (6-7 чоловік) і, в такому випадку, важливо знайти ту людину, яка готова вести розмову. Така людина може бути емоційно більш стійкою та готовою спілкуватися з нами. Це важливо у даній ситуації.
– Щойно в відповіді на запитання ви сказали, що відмов на даний момент більше, ніж згод. З чим ви пов’язуєте це? З малою проінформованістю та початковим розвитком цієї сфери в Україні? Цікава власне ваша точка зору?
– Ну, воно, власне, саме з цим і пов’язане. Враховуючи те, що це новий напрямок для України, інформації про нього ще досить мало. Люди рідко спілкуються на цю тему і мають дещо стереотипне уявлення про це. На жаль, так, люди сьогодні не завжди готові говорити про це. У нас не прийнято обговорювати це на кухні. Не завжди ця інформація має бути офіційно подана. Іноді досить просто поговорити з родичами за чашкою чаю чи кави на цю тематику. Одна з причин, чому люди можуть відмовитися, полягає в їхньому невпевненості. Вони не знають, яке рішення було б правильним. Вони бояться прийняти неправильне рішення, не таке, як хотів би померлий. Іноді ця невпевненість є бар’єром, і вони бояться зробити крок. Навіть їхнє бажання може бути пригнічене невпевненістю чи незгодою з ідеєю трансплантації.
– Прижиттєва згода або не згода пацієнта могла допомогти вирішити це питання?
– Так, людина може за життя фактично оформити таку згоду чи незгоду. Цю заяву може прийняти будь-який трансплант-координатор у лікувальному закладі, де він є. Дані, такі вносяться до єдиного державного реєстру, єдина державна інформаційна система трансплантації. Така інформація значно спростила б цю ситуацію, тому що якщо людина надала за життя таку згоду, то власне ми не зобов’язані запитувати у родичів таку згоду. Ми їх поінформуємо, ми можемо повідомити про те, що відбудеться посмертний забір органів. Але ми не зобов’язані запитувати їхньої згоди. Тобто, людина дійсно за життя,може це зробити і навіть якщо людина категорично проти, вона також може про це заявити за життя.
– Як довго триває процес відбору та забезпечення належною консервацією органів перед пересадкою?
– Різний орган має різний час життя поза тілом людини. Найкоротший термін життя у серця, насправді, поза тілом, може складати до 3,5 годин. Але це не буквально на транспортування. Є термін 3,5 години до того моменту, поки воно почне битися у грудях реципієнта. Крім того, є час для оперативного втручання.тому серце найбільш чутливий до цього орган. Печінка може жити трішки довше. Але там дуже тривалий час оперативного втручання.Тому для печінки і для серця, до того як у нас почалась повномасштабна війна, застосовувалась цивільна авіація. Вони піднімали насправді, гелікоптери і перевозилися органи з точки тієї, де був донор, і туди, де знаходився реципієнт. Це робиться, для скорочення терміну транспортування. Нирка може жити трошки довше, до 16 годин за холодової ішемії. Тому, якщо в плані нирок, у нас є трошки більше часу і можливісті довезення органу до інших регіонів.
– Ми говорили з вами про вашу співпрацю з родинами та донорами, як щодо роботи з медичним персоналом, зокрема з лікарями. Які особливості роботи та комунікації в цьому випадку?
– У реанімаційних відділеннях, дійсно існують, кілька факторів, які роблять комунікацію особливо важливою. По-перше, час завжди грає проти нас, оскільки це складні пацієнти, нестабільні. Практично, вони вже не пацієнти, а потенційні донори, або, за офіційним терміном, “донор-трупи”. Отже, процес підготовки таких пацієнтів вимагає особливого уважності та відповідальності. Анестезіологи повинні бути дуже досвідченими, оскільки цей етап важливий, і вони повинні надійно виконувати всі необхідні процедури та діагностичні маніпуляції, пов’язані з діагностикою смерті мозку. Цей процес дуже складний та ювелірний. Все повинно робитися вчасно. Тобто час має працювати нам на користь, якість цих спеціалістів повинна працювати також на нас. Крім того, етична складова також грає важливу роль, оскільки необхідно дотримуватися конфіденційності та вчасно передавати інформацію. Це стосується як середнього медичного персоналу, так і молодших медичних працівників. Важливо, щоб інформація не витікала та не розголошувалася до відповідного моменту.
– Ви чи ваші колеги якимось чином популяризують трансплантацію та проводите інформаційні кампанії?
– Ми намагаємося працювати в цьому напрямку, зокрема, моя сторінка в Facebook активно поширює відповідну інформацію. Ми також розміщуємо інформацію на сайті нашого закладу. Коли пацієнти виписуються з відділення після проведених операцій, ми завжди намагаємося звернути увагу на це та закликаємо громадськість говорити про це і надавати зворотний зв’язок.
– Чи можна розповісти про випадок успішної трансплантації, який вразив вас найбільше?
– Та насправді кожен випадок вражаючий. Ці історії дійсно вражають. Це реальні життєві історії, ці люди – живі, а не просто якісь там випадки. Це дійсно особливі пацієнти, а ставлення до них також особливе. Вони – наші діти. Ми щойно розпочали розвивати цю сферу, і розуміння того, що кожна людина є унікальною, дійсно важливе. Ми не можемо виділити лише одну історію, оскільки всі вони особливі. Наприклад, випадок із молодим чоловіком, який отримав шанс на трансплантацію печінки у віці 39 років, коли прогноз життя був невеликий. Це була велика невпевненість для нього, але завдяки посмертному донору і згоді родичів він отримав можливість. Тепер він живе повноцінним життям, радіє, працює, знайшов ще одну роботу. Це приклад того, як життя змінюється. Ці історії завжди унікальні, це людські долі тому я не можу виділити одну конкретну історію.
– Які законодавчі або системні зміни ви вважаєте важливими для подальшого розвитку та покращення сфери трансплантації в Україні?
– У нас в Україні дійсно гарно налагоджена комунікація між Міністерством та усіма закладами, які надають такі послуги населенню. Тому можна сказати, що претензій відносно цього немає. З точки зору згод або незгод, були внесені поправки до законодавства, які перед війною мали вступити в законну силу. Планувалось, що за ці поправки проголосують і людям нададуть можливість оформити згоду чи незгоду у “Дії”. Це значно б спростило процедуру для трансплант-координаторів та реципієнтів, які перебувають на листах очікування. На жаль, на сьогодні ці зміни ще не внесені та не діють. Тому зараз потрібно прикласти трохи зусилля, знайти заклад з трансплант-координатором, відвідати його та оформити заяву. Це може забрати трошки більше часу, ніж кілька кліків у телефоні, тому варто це зробити.
– Пані Марино, підсумуйте нашу розмову.
– Підсумовуючи нашу розмову, хочу сказати, що тема трансплантації дуже актуальна та постійно розвивається. Ми знаходимося на початковому етапі цього розвитку, тому важливо говорити про це на різних рівнях та етапах. Закликаю всіх комунікувати з нами, задавати питання, адже ми готові поділитися інформацією. Тема трансплантації не повинна бути табуйованою. Вона вже присутня в інформаційному просторі, і хто бажає, може знайти відповіді. Давайте розвінчуємо міфи, які існують навколо цієї теми. Важливо відмітити, що органамине торгують, так як сам процес трансплантації є складним і автоматизованим. Також хочу зазначити, що робота з маніпуляціями та шахрайством в цій сфері практично виключена завдяки автоматизованій системі та залученню багатьох професіоналів. До цих операцій залучається до 50-ти осіб, якщо це мультиорганний забір. Працюють люди з різних клінік та центрів. Співставлення пар “донор – реципієнт” не відбувається за нашим бажанням. Воно відбувається в системі ЄДІС незалежно від нас. Це автоматизований процес. Тому всі ці маніпуляції практично зведені до нуля. Отже, давайте відкрито говорити про це, розповідати та популяризувати інформацію, розбиваючи стереотипи та розвиваючи цю важливу галузь медицини.
