Боєць 90-го окремого десантно-штурмового батальйону з позивним «Дім-Дім» розповів журналістам про те, як разом із побратимами долав страх, як забирав тіла з поля бою, як бойовики знущалися навіть над загиблими, та навіщо, на його думку, було тримати Донецький аеропорт.
– До війська я потрапив після перепідготовки. Тоді ще ніхто не думав, що це підготовка до справжньої війни. Крим вже був окупований, і всі орієнтувались саме на проведення визвольних дій на півострові, аж ніяк не боїв на Донбасі.
Через 10 діб, коли навчання завершилися, нам дали вибір: якщо хочете – залишайтеся, не хочете – можете йти по домівках. З понад тисячі бійців добровільно в армії лишилося чоловік триста. Півроку, я служив водієм БТР-80 у складі 2-го батальйону 95-ї бригади. З ними воював у Слов’янську, Краматорську та Лисичанську.
Нам платили, як звичайним строковикам, – 7 чи 8 гривень у день. Це практично нічого. Хоча ми розуміли, для чого нас тренували, й нам казали: «Рєбята, по-любому щось буде, треба тренуватися». А потім ми поїхали у Донецьк.
Мій перший бронежилет мені купила однокласниця. Людина, з якою я не бачився 10 років, дізналася, де я, і допомогла мені. Коли призвався, десь тижні три ходив у кросівках, люди у туфлях ходили, у гумових «шльопках».
Пізніше видали берці – один більший, другий менший. Їх нашвидкуруч шили, ніхто не очікував, що різко потрібно буде стільки взуття. Ну нічого, походив – у того поміряв, з тим помінялися.
На той час ще не було такого потужного волонтерського руху. На добу на 8 чоловік давали літр води. Хочеш умивайся, хочеш чисти зуби, хочеш пий. Коли дощі йшли – збирали різними способами. Бувало й з баюр пили, коли неможливо було підвезти.
«Коли перестаєш боятися, що вб’ють – бій проходить без жодної подряпини»
– У ДАПі я був на двох ротаціях вже у складі новоствореного 90-го окремого десантно-штурмового батальйону спеціального призначення. Я туди у вересні перевівся кулеметником ПКМ (кулемет Калашникова модернізований – ред.) Більшість особового складу тоді були «свіжими» призовниками, зовсім необстріляними, тому я та хлопці, які вже бували на сході, вчили новачків всьому вже, фактично, у бою.
«Дім-Дім» у госпіталі
Першу ротацію, на початку осені, я провів у новому терміналі. Коли ми його тримали, можете уявити: «сєпари» були на паркінгу, на третьому поверсі, в старому терміналі та навіть позаду – у зеленці. А наші тримали лише перший та другий поверхи. Більше того, їх диверсійні групи з’являлись і на наших поверхах, балконах, ганяли «рукавами». Тобто, ми тоді малипрямий контакт, ти постійно їх бачиш і взаємодієш.
Служили зі мною різні люди, були такі, що відсиджувалися, але не можна їх корити за це, бо там було дійсно страшно. Мені теж, та я себе переломлював і робив те, що мав.
Коли до нас на ротацію приїхали нові бійці, серед них був теперішній мій товариш. Я бачив наскільки йому було важко та страшно – він навіть голову не міг підняти. Але його страх себе виправдовував – проґавиш постріл на посту і буде здано все. Він був кулеметником, тому перше я доручив заряджати йому патрони, бо так він міг відчувати себе у відносній безпеці, допоки страх не пройде. І на диво, так швидко як він, більше ніхто не заряджав. Хвилина-півтори і «цинку» на двісті патронів немає.
Я вирішив йому допомогти: змусив пробігти десять разів від штабу до позиції. Я розумів, що це небезпечно, але інакше він би ніяк не зміг пересилити свій страх і не зміг би захистити навіть себе. Тепер ця людина знаходиться у найгарячіших точках передової.
Якщо хочеш жити, то починаєш всьому вчитися на ходу. Після першого обстрілу навіть окопи рити починаєш правильно, не по коліно, а такі, що можна сидячи на коні стріляти з них.
Мені страшно до того моменту, поки я себе жалію.
Проте я пересилюю себе тим, що краще загину героєм, аніж боягузом. Коли ти перестаєш боятися, що тебе вб’ють – бій проходить без жодної подряпини.
Так я рік воював, без жодної подряпини. Проте цього разу, у мене було передчуття, я знав, що мало щось статися. Хлопцям сказав, що до дембеля не дослужусь. Мене поранили під час другої ротації, 18-го січня на диспетчерській вишці.
Кулі влучили у ногу, перебили кістку. Я вже не бачив, але відчував, що все летіло в ногу. Я нею прикрився, бо черги продовжувались. Пізніше поряд вибухнула граната, полетіли осколки, але то вже крапля в морі.
Лише встигли перев’язати ногу джгутом, вкололи знеболювальне – почалася атака. Лежиш, стискаєш в руці гранату і лише чекаєш, хто зайде перший: свої чи «сєпари». В такій ситуації немає часу на роздуми. От зараз лежиш, думаєш, ну потрапив би в полон, ну викупили б, вибрався б якимсь чином. А тоді ти про це не думаєш, краще «бах» і все.
10 годин я тоді пролежав на вишці поранений, а потім мене разом з хлопцями з 93-ї бригади завезли в Селідове.
Дуже багато моїх друзів тоді в полон потрапило. Хорошого товариша Ігоря Брановицького застрелили в голову просто за те, що він кулеметник. За те, що він не захотів танцювати під їхню дудку, не захотів говорити те, що вони хотіли почути.
«Героїчні вчинки – звичайна річ на передовій»
Я звичайний солдат і виконував свою роботу, а офіцери виконували свою. Я довіряв їм своє життя, бо вони були компетентними людьми. Звичайно, був час, коли вони як в 45-му році, не рахували людей. Але потім все змінилось, берегли нас, не давали навіть злітною смугою пересуватись. Однак, якщо давали команду, то її треба було виконувати, якою б вона не була, бо інакше навіщо ми туди приїхали?
Я дуже пишаюся командиром взводу «Халком», він майже усіх вивів з аеропорту під обстрілами. Він узяв усе під свій контроль коли там усе було вже зруйновано, пішло під землю. Коли люди були деморалізовані, розкидані по території, довкола були лише брухт, каміння та пилюка, звідусюди лунали крики і навіть жоден офіцер не показувався, з ями вискочив «Халк», з ПМ-ом (пістолет Макарова – ред.) і почав усіх вишиковувати, саме тоді усі зібралися, заспокоїлися й знову стали одним цілим.
Пишаюся своїм старшиною, Толіком «Спартанцем», який потрапив у полон, бо коли усі пішли, він відбивався до останнього, прикриваючи відхід, а сам залишився з важкими «трьохсотими». І другом своїм пишаюся, який спочатку голову підняти боявся, але пересилив свій страх й досі воює на «передку».
От Васька – людина, з якою ми з самого першого дня воюємо. Коли був вибір, він так само як я лишився. Коли ще ніхто не вимагав, коли всі тікали. У нас і позивні такі, бо ми два дуже близькі друзі – кулеметник «Дім-Дім» і снайпер «Вась-Вась».
Коли я був вже у госпіталі, мені приходить така вісточка, що «Вась-Вась» вже три дні вважається зниклим безвісти. Під час виходу з вишки він зник, чи у полоні, чи помер – жодних відомостей. Було так важко, наче брата втратив. І коли я його вже подумки поховав, оплакав, він з’являється! Згодом з’ясувалося, що під час відходу був сильний туман, він відбився і загубив групу.
Чотири дні чувак бродив полями. Чотири рази виходив на злітну смугу, контрольовану «сєпарами». Каже: «Ходжу-ходжу, йду. Блін, аеропорт! Куди йти?!». У тил до них зайшов, знайшов якісь склади. І при цьому каже: «При мені тільки чотири ріжки. Автомат втопив десь». Так він бродив поки не прибився до 79-ї бригади, з їхніми «трьохсотими» і вийшов, відвоювавши разом ще добу.
«Мені сняться мої хлопці»
– У принципі, всі хто хотів піти в армію – вже пішли. Зараз лишився невеличкий відсоток тих людей, які ще не відвоювали, але дійсно хочуть. Ловити людей – це неправильно. Не хоче – не треба, йому потім з цим жити. Хтось скаже: «Та пофіг, ну і буду з цим жити». Я би не зміг.
І якщо завтра в Житомирі до мене прийдуть додому та скажуть: «У нас буде ЖНР» чи що там вже вони придумають, я простоцього не переживу.
Пам’ятаю, була зима, сидимо зі знайомим. І він мені каже: «Збирай речі, якщо вони підуть далі, я тебе кудись вивезу, у мене родичі в Закарпатті, сидітимеш там». А я кажу: «Знаєш, Жень, я от з цією сумкою до тебе в Широкине приїду».
Там і тут – зовсім різні світи. Люди настільки не переймаються… Приїхав в Житомир, люди спокійно ходять по магазинам, а ти від кожного із них чекаєш ножа в ребро, головою крутиш навколо осі. От зараз ця жінка з сумочкою, яка прогулюється в міні-спідниці, дістане «калаша» і почне по тобі… Це тяжко. Але потім якось так з часом розумієш, що там війна, а тут мир…
Про війну я намагаюсь не говорити навіть з рідними, не те що з друзями, бо найбільше нервую я. Коли людину не цікавить – де ти, що ти, а питають: «ти багато вбив?», «а скільки ти людей вбив?».
Може, хтось розповідає, є такі, що хваляться, але для мене це вічна травма. Я не хочу про це говорити. Ніколи.
