Микола – головний сержант 2 механізованої роти 30 ОМБр. Він вже 9 років служить в ЗСУ. Військовий пройшов Ато та ООС, а тепер б’є ворога у повномасштабній війні. Микола був у найгарячіших точках фронту.
Про це пише 30-так бригада:
Починав Микола службу навідником-оператором, потім 5 років був командиром відділення, в 2020-му став головним сержантом взводу, а нині він – головний сержант роти.
“Я хотів бути корисним країні, зробити свій внесок у боротьбу за незалежність. Це була перша і головна причина. А друга – у нас був відмінний командир взводу – Анатолій Симоненко (на жаль, уже загинув). Він переконав мене залишитися в ЗСУ після строкової служби і своїм прикладом, так би мовити, “надихнув” на підписання контракту. Про якісь фінансові аргументи мова тоді не йшла. Зарплати в ЗСУ були порівняно невеликі, я до армії працював будівельником і заробляв помітно більше“, -говорить військовий.
Військовий обрав для служби 30-бригаду, адже вона для нього особлива.
“Тридцятка – особлива! Це одна з найкращих бригад в Україні. Можу так стверджувати, адже знаю багато про інші військові частини та чув різні відгуків і коментарів про нашу. Скільки я в бригаді – вона завжди на найгарячіших напрямах. Як і наша рота. Коли я прийшов, вона стояла на Світлодарській дузі на позиції “Паша”. Ми називали її міні-дебальцевський котел, бо з трьох боків знаходився ворог. Туди вела лише одна дорога. Ми спочатку нею їздили, але потім вантажівка потрапила в засідку, були 200 і 300, тому почали пересуватися пішки… Не менш складні позиції були й надалі – у Гранітному, Золотому, Мар’їнці, потім знову поблизу Світлодарська. Цілком логічно: хороша бригада повинна виконувати складні завдання“, – розповідає Микола.
Повномасштабну війну військовий зустрів на Донеччині.
“Наша рота на 24 лютого була в резерві, тому нас одразу відправили на напрямок, де ворог міг здійснити прорив. Вся лінія фронту гриміла й палала. Якщо відверто – було досить страшно. Але не стільки через потужні обстріли, як через невідомість – не зрозуміло було, що відбувається навколо, де ворог“, – згадує військовий.
Протягом першого року війни 2 рота і в обороні повоювала, і в штурмах брала участь. Зокрема, звільняла Ізюм під час Харківського контрнаступу.
“Наша бригада тоді затрофеїла багато техніки, – згадує Микола. – Танки, БМП, вантажівки. Було багато зброї. В тому числі, нової, яка ще навіть не використовувалася й лежала в ящиках. Собі я теж сувенір взяв – штик-ніж окупантів“, – говорить Микола.
Зараз військовий продовжує воювати під Бахмутом.
“Ми чітко розуміємо, які завдання перед нами стоять на цьому пекельному напрямку, – говорить боєць. – І готові до будь-якого розвитку подій“, – розповідає Микола.
Свої ж особисті плани Микола не верстає:
“Знаю, багато хлопців уже роздумують, що робитимуть після війни. Я можу лише сказати, що хотілося б зустріти нашу Перемогу разом зі своєю ротою, до якої, як бачите, вже прикипів. А далі, можливо, продовжу контракт із ЗСУ. Перед цим, звісно, пораджуся з сім’єю. Зараз мене вдома у Звягелі чекають дружина Наталя, доньки Євгенія – 9 років і Діана – 4. З дружиною майже щоденно говорю по телефону – якщо не подзвоню, то вона мені таку “війну” влаштує, що противник “відпочиває”, – говорить військовий.
